Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 4. Повісті, Микола Васильович Гоголь"

можу розказати тобі мого стану. Подібного зі мною ніколи не бувало. Я блукав, як ошалілий, усі ці дні: відчував якийсь страх, неприємне чекання чогось. Почуваю, що не можу сказати нікому веселого і щирого слова; немов біля мене сидить шпигун якийсь. І тільки з того часу, як віддав портрет племінникові, що сам напросився на нього, відчув, що з мене раптом наче якийсь камінь звалився з плечей: раптом відчув себе веселим, як бачиш. Ну, брат, спік ти чорта!

Під час цієї розповіді батько мій слухав його із зосередженою увагою і, нарешті, спитав:

— І портрет тепер у твого племінника?

— Де там у племінника! не витерпів, — сказав весельчак, — видно, душа самого лихваря переселилася в нього: він вискакує з рами, ходить по кімнаті, і те, що розповідає племінник, просто в голові не вкладається. Я б його визнав за божевільного, коли б почасти не зазнав сам. Він його продав якомусь збирачеві картин, та й той не витерпів його і теж комусь збув з рук.

Ця розповідь справила сильне враження на мого батька. Він замислився не на жарт, впав в іпохондрію і, нарешті, зовсім переконався в тому, що пензель його послужив диявольським знаряддям, що частина життя лихваря перейшла справді якось у портрет і тривожить тепер людей, навіваючи диявольські вчинки, збиваючи художника з пуття, породжуючи страшні муки заздрощів та ін.. та ін. Три нещастя, що сталися слідом за тим, три наглі смерті дружини, дочки та малолітнього сина, він сприйняв як небесну кару собі і вирішив неодмінно залишити світ. Як тільки минуло мені дев’ять років, він оддав мене до Академії художеств і, розплатившись із своїми боржниками, подався до одного відлюдного монастиря, де незабаром постригся в монахи. Там суворістю життя, невсипущим додержанням усіх монастирських правил він здивував усю братію. Ігумен монастиря, довідавшись про майстерність його пензля, вимагав од нього змалювати головний образ у церкві. Та смиренний брат сказав навідріз, що він не гідний взятися за пензель, що він опоганений, що трудом і великими жертвами він повинен спершу очистити свою душу, щоб удостоїтись приступити до такого діла. Його не хотіли силувати. Він сам збільшував для себе, скільки можливо було, суворість монастирського життя. Нарешті, уже й воно ставало йому недостатнім і не досить суворим. Він одійшов з благословення ігумена у пустиню, щоб бути там зовсім самотнім. Там із гілля, збудував він собі келію, живився самим сирим корінням, носив на собі каміння з місця на місце, стояв од сходу й до заходу сонця на одному місці з піднесеними до неба руками, читаючи безнастанно молитви. Словом, вишукував, здавалось, усі можливі засоби терпіння і тієї незбагненної самопожертви, якої приклади можна знайти в самих хіба житіях святих. Таким чином довго, протягом кількох років, виснажував він своє тіло, підсилюючи його в той же час живущою силою молитви. Нарешті, одного дня прийшов він у монастир і твердо сказав ігуменові: «Тепер я готовий. Якщо Бог того хоче, я довершу свій труд». Предмет, взятий ним, було народження Ісуса. Цілий рік сидів він над ним, не виходячи з своєї келії, ледве підживляючи себе суворою стравою, молячись безнастанно. Через рік картина була готова. Це було, справді, чудо пензля. Треба знати, що ні братія, ні ігумен не мали великих знань у живопису, але всі були вражені незвичайною святістю постатей. Почуття божественного смирення й кротості в обличчі Пречистої Матері, що схилилася над дитям, глибокий розум в очах Божественної Дитини, що ніби вже щось прозирають удалині, урочиста безмовність вражених божественним чудом царів, що впали до ніг його, і, нарешті, свята, невимовна тиша, що обіймає всю картину, — все це з’явилось у такій гармонійній силі та могутності краси, що враження було магічне. Вся братія впала на коліна перед новим образом, і розчулений ігумен мовив: «Ні, не можна людині засобами самого людського мистецтва створити таку картину: свята вища сила водила твоїм пензлем, і благословення небес спочило на труді твоїм».

На цей час скінчив я свою науку в Академії, дістав золоту медаль і разом з нею радісну надію на подорож до Італії — найкращу мрію двадцятилітнього художника. Мені залишалося тільки попрощатися з своїм батьком, з яким уже дванадцять років, як я розлучився. Признатися, навіть сам образ його давно зник з моєї пам’яті. Я вже дечого наслухався про сувору святість його життя і наперед уявляв собі, що стріну черству зовнішність пустельника, чужого всьому на світі, крім своєї келії та молитви, виснаженого, сухого од повсякденного посту та безсоння. Та як же я здивувався, коли передо мною з’явився прекрасний, майже божественний старець! І сліду виснаження не було помітно на його обличчі: воно сіяло світлістю небесних веселощів. Біла, як сніг, борода і тонке, легке волосся, таке ж сріблясте на колір, розсипалося картинно по грудях і по складках його чорної ряси і спадало до самісінької вірьовки, якою підперезана була його убога чернеча одіж; та найдивніше було мені почути з уст його такі слова й думки про мистецтво, які, признатися, я довго буду берегти в душі і бажав би щиро, щоб кожен мій собрат вчинив так само.

— Я ждав тебе, сину мій, — сказав він, коли я підійшов під його благословення. — Перед тобою путь, якою віднині потече життя твоє. Путь твоя чиста, не збочуй з неї. Ти маєш талант; талант є найдорогоцінніший дар Бога — не занапасти його. Досліджуй, вивчай усе, що бачиш, підкори все пензлеві, але в усьому вмій знаходити внутрішню мисль і найбільше пильнуй збагнути високу тайну творіння. Блажен обранець, що опанував її. Нема для нього низького предмета в природі. У найменшому художник-творець так само великий, як і в великому; у погордженому у нього вже нема погордженого, бо прозирає невидимо крізь нього прекрасна душа Творця, і погорджене дістало вже високий вираз, бо пройшло крізь чистилище його душі. Натяк на Божественний, небесний Рай міститься для людини в мистецтві, і вже через одно те воно найвище од усього. І в скільки разів урочистий спокій вищий од усього хвилювання мирського, в стільки разів творення вище від руйнування; в скільки разів ангел самою лише чистою невинністю світлої душі своєї вищий від усіх незчисленних сил і гордих пристрастей сатани, в стільки разів вищий од усього, що є на світі, високий витвір мистецтва. Все принеси йому в жертву і полюби його всією пристрастю, не пристрастю, що дихає земною жадобою, а тихою небесною