Читати книгу - "З роду старої крові, Анна Мавченко"

– Доброго ранку, люба! – тепло всміхнувшись жінці, промовив Утред і, наблизившись до неї, залишив на світлошкірому чолі легкий люблячий поцілунок.

Корнелія ще більше розгубилася, бо зовсім не такою уявляла Інґрід. Поруч із Утредом вона здавалася геть крихітною й наче кришталево-крихкою, менша на дві голови й утричі вужча від нього. Принцесі ввижалося дивним те, що дві настільки протилежних особистості знайшли одне одного й змогли спалахнути взаємним коханням. Але від того їх пара здавалася ще більш особливою – було в ній щось чарівне й не позбавлене трепетної чуттєвості.

Воістину протилежності притягуються.

– Доброго, доброго! – відказала за мить самовілка й передала в руки Утреду важку тацю зі свіжоспеченим золотистим кабанчиком, а тоді її погляд спіткнувся об Еллі. – Ой, а хто ця чарівна юна панна? Ви не попереджали про гостей.

– Привіт, Інґрід! – нарешті озвався Інґвар, упавши неподалік у крісло, яке стояло поруч з каміном.

Позбувшись верхнього одягу й послабивши комір сорочки, він відповів: – Знайомся, це Корнелія. Вона – наш ключ до повернення додому.

Дівчина спробувала всміхнутися, але посмішка вийшла кривою. У цьому неординарному місці вона дедалі більше почувала себе самотньою чужинкою – й це відчуття неприємно мозолило нерви.

Самовілка спохмурніла, її допитливий погляд пильно пройшовся обличчям гості, перетік убік і ковзнув по білосніжних пасмах, що вибивалися з-під теплого щільного головного убору. У глибині ясно-зелених очей за мить спалахнула та сама дивна емоція, яку відчув зовсім нещодавно й Утред. Цього разу Еллі впевнилася в тому, що їй насправді не здалося. Ці створіння абсолютно точно щось знають, але чомусь приховують. І це не може не тривожити, бо подорож, на яку вона добровільно погодилася, надто небезпечна, й недовіра тут – згубна розкіш.

– Даруйте, я чогось не знаю? – запитання вилетіло з уст принцеси перш ніж та встигла подумати, чи варто його виголошувати ось так прямо перед усіма.

Можливо, вартувало поговорити з лордом наодинці чи розпитати Ірвіса про цю дивину – він здавався найбільш щирим і безневинним у цій четвірці. А ще охочим до розмов і не таким грізним, як представники драконової раси, що теж немало важливо.

Запанувала бентежна тиша. Інґрід із Утредом коротко переглянулися. Чоловік суворо стис і без того тонкі губи, а жінка чомусь відчутно поникла, хоч і спробувала це приховати.

– Корнеліє, верхній одяг можна залишити в сусідній кімнаті – тій, що ліворуч від дверей, – раптом озвався Хродґейр, – там же зможеш помити й руки.

– У шафі є чистий рушник і змінний одяг, якщо треба. Це гостьові покої, тож, якщо сподобаються, можеш цієї ночі там залишитися, – додала Інґрід – і гостя зрозуміла, що її намагаються випроводити.

Знаходитися у їдальні стало некомфортно й неприємно – лише тому Еллі кивнула й мовчки посунула до виходу. Таємничість нових знайомих дедалі більше лякала й насторожувала. У дівчини виникла тривожна думка про те, що нове середовище може бути більш небезпечним, ніж здавалося до цього. Вона чудово розуміла, що ці створіння планують скористатися нею, щоб повернутися додому, – й це не викликало обурення, бо натомість їй пообіцяли ліки, про які раніше залишалося тільки мріяти. Все справедливо й чесно. Однак поміж усім цим, ховалося дещо ще. Щось, що від неї старанно прагнули приховати.

– Ти не розповів їй? – раптом обурилася стишеним голосом, сповненим люті, Інґрід – і це змусило Корнелію завмерти посеред коридору, навіть забути про дихання.

– Вона ще не готова дізнатися правду, – суворо відрізав голос Інґвара.

Почулися спішні важкі кроки – й дівчина пірнула в найближчу нішу, щоб залишитися непоміченою. Скрипнули двері – в коридор полилося ще більше світла.

– Але має на це право! – знову засичала самовілка.

А тоді почулося тихе гупання – двері зачинилися. Голоси стихли й Корнелія судомно видихнула. Очевидно, те, що вона почула, адресувалося не її вухам. Власне, тому її й культурно позбулися. Однак забути чи проігнорувати щойно почуте вона не могла, як і не хотіла, щоб хтось дізнався про її мимовільне підслуховування. Тож поквапилася сховатися за стінами потрібної кімнати й лише там змогла хоч трошки розслабитися. Наскільки це взагалі було можливо за тих обставин, які склалися.

Отож, є дещо, чого безсмертний їй не розповідає, але про що знають його близькі. Що б це могло бути? На думку не спадало нічогісінько. Принцеса ніколи раніше не зустрічалася з Інґваром Хродґейром, ба навіть нічого не чула про нього донедавна, тож про жодні зв’язки й мови бути не могло.

Рука Корнелії мимоволі потягнулася до волосся – білого, як тутешній сніг. Воно завжди лякало людей із її оточення, бо такий колір у людському світі ніколи не був природним. Одні думали, що то наслідок хвороби, інші вважали, що то прокляття чи божа кара, але саме ця особливість спровокувала в Інґрід і Утреда ту дивну реакцію впізнавання. Невже вони знають, у чому причина такої… відмінності від нормальних людей?

Еллі заплющила очі й припала спиною до прохолодної кам’яної стіни. Як же дівчині тут і зараз не вистачало матері з її підтримкою, а ще більше – відповідей на запитання, які роїлися в голові, як бджоли побіля вулика. Інша рука намацала під тканиною теплої блакитної мантії чорний мішечок, обтяжений важкістю золотої шкатулки. Принцеса відв’язала його й піднесла до обличчя.