Читати книгу - "Конкістадор"

Що ж до повій, то перш ніж їх приймали в будинок розпусти, вони мали постати перед місцевою комісією. Їх брали працювати, лише якщо вони відповідали усім потрібним вимогам, а саме: повія не мусить бути уродженкою Севільї, вона не повинна мати родини в цьому місті, вона не має бути заміжньою, чорною чи мулаткою. Щойно вона починала працювати у блудильні, її поведінка мала відповідати певним суворим правилам: не займатися своїм ремеслом поза будинком розпусти, ходити на меси заради порятунку душі й, виходячи з оселі, одягати жовту мантилью.

Певна річ, у землях білих людей приписи існували для того, щоб їх оминати. У Новому Світі не існувало ритуальної проституції, ба більше — жерцям було заборонено злягатися з повіями та й узагалі з будь-якими жінками. Утім, відомо ж, що під час оглядів священики влаштовували не лише перевірку внутрішнього порядку в будинку. Вони так ревно виконували свої обов’язки, що перевіряли навіть, як усередині влаштовані працівниці. Та попри те, що в укладеннях чітко написано, що працівниці будинків розпусти не мають права займатися своїм ремеслом поза межами будинку, у певних випадках, зокрема, коли якійсь високій особі не хотілося, щоб її запримітили біля входу у блудильню, жінок при потребі доставляли й у більш невинні місця. Саме таким був випадок з нечисленним іноземним посольством.

Кетца та його товариші з радістю переконалися, що дівчата дійсно гарні. Утім, вони гадки не мали, якою дивиною були тут ці жінки з жовтою шкірою та розкосими очима. Для білого касика добути таких східних жінок виявилося справою непростою. Безперечно, їхня поява свідчила про те, що тубільці усіляко намагалися задобрити заморську делегацію.

Першим, за законами ієрархії, жінку обирав собі Кетца. Утім, він гадки не мав, яким фатальним виявиться його вибір. Він не вагаючись указав на дівчину, чия граційність привабила погляди геть усіх чоловіків: вона була стрункою і найвищою, мала таємничі мигдалеподібні очі. Молодий капітан не усвідомлював, яку страшну помилку скоює, обираючи цю дівчину, у рисах якої, попри високий зріст, було щось від маленької дівчинки. Він не міг утямити, що робить, зачарований цим чорним, наче обсидіановим, волоссям і сяйливою усмішкою. Кетца не знав, що віднині йому вже ніколи не забути свою обраницю.

7

Сім бажань

Кетца дізнався, що ім’ям Кармен дівчину з шафрановою шкірою нарекли вже у будинку розпусти. Насправді ж її звати Кейко. Чомусь білі люди не вподобали імен, які звучать для них дивно, тому завжди шукали заміну, яка була для них звичною. Кетці самому було кумедно, що його тут називали Сесар, а його вірного помічника Маоні— Мануель. Тубільці гадали, що ім’я Кармен — це вдала заміна для імені Кейко, яке на батьківщині дівчини у Сипанго означає «шанобливість». Саме ця якість підкорила Кетцу. Дівчина поводилася не як повія, а радше як янгол, ладний прислужитися йому в усьому, чого 6 він не потребував. Дівчина із Сипанго та юнак із Теночтитлана розмовляли, насилу добираючи слова кастильської мови. Але розуміли одне одного так, наче зналися завжди. Кетці навіть не довелося відкривати дівчині свою таємницю. Татусь у блудильні попередив дівчат, що вони відвідають азіатів. Але щойно вона побачила цих людей, як ураз збагнула, що вони не із Сипанго, не з Катаю і не з Великих чи Малих Індій. Вона зауважила, що ані мова, ані писемність цих людей не схожі на мову й писемність згаданих країн. Ця жінка прийшла зі східного краю світу, побувавши на своєму шляху до Середземномор’я у багатьох королівствах. З іншого боку, працюючи у портовому місті, вона мусила вміти розпізнавати будь-які типи людей, будь-які національності. Кейко не знала, чому Кетца приховує правду, але жодного разу не заговорила про це. З першої зустрічі вони обоє були впевнені: тепер вони просто не зможуть розлучитися. Поки решта екіпажу втішали свою плоть, що засумувала за жінкою під час тривалої подорожі, Кетца та Кейко мовчки споглядали одне одного, наче не хотіли розпрощатися зі своєю спільною батьківщиною — смутком.

Усе-таки Кетца ніколи не забував про Ішою зовсім: що більше капітан мешиків закохувався у Кейко, то невідступнішими ставали його мрії про щастя, коли вони житимуть під одним дахом. Він мріяв про свій будинок у Теночтитлані, й думка про повернення ставала невідступною. Але перед Кетцою був ще дуже довгий шлях.

Мореплавець був переконаний, що Ацтлан розташовувався зовсім поруч з островом Сипанго. Окрім краси Кейко, її ніжності та покірності, він побачив у ній втілення власних міркувань. Він закохувався не просто у жінку, а у непомильність своїх міркувань про світ. Кейко для нього була завершенням мапи всесвіту, обертаючись на маршрут нового плавання. Що краще ці двоє пізнавали одне одного, то більш повним ставало їхнє спілкування. Тепер Кейко мала змогу розповісти йому про історію своєї землі, а Кетца пізнавав світ білих людей, маврів та мешканців Азії. Юнак збагнув, що Європа, Близький та Далекий Схід пов’язані між собою непереривними, хоч і непростими, стосунками. Володіння мешиків та їхніх північних і південних сусідів були тим уламком, якого бракувало, щоб скласти мапу світу. Кетца міркував, що було б краще, якби його люди ніколи не зустріли білих людей, але він розумів, що рано чи пізно чи то іспанці, чи то португальці, жадібні до золота, срібла, прянощів та нових земель, які б розширили їхні королівства, дістануться іншого берега моря. І юнак був переконаний, що мешики мають їх випередити.

Кейко була єдиною, на кого він міг розраховувати у цих нових землях. Кетца попросив у вождя білих людей сім речей: корабель, чотири породистих коня — дві кобили й двох жеребців, колесо від воза й по кілька насінин фруктів та овочів, які не росли на його батьківщині. Й врешті Кетца попросив, щоб йому дозволили забрати Кейко. Це була його ціна за започаткування міцних торговельних стосунків. Касик погодився з усіма умовами; натомість висунувши лише одну — хай Кетца залишить йому карту, за якою приплив з Катаю, обминувши мусульманську блокаду.

Це була єдина умова. Та тільки Кетца не мав змоги її виконати.

8

Карта межі світу

Навігаційні карти, які Кетца склав під час плавання, слід було берегти як зіницю ока. Син Тепека настільки був у цьому впевнений, що навіть замислювався, чи не знищити їх. Утім, саме карти були