Читати книгу - "Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова"

– Це може бути заразно! У будинку дитина! - На задньому фоні набридливий вереск Світлани.

А у мене світ зупинився. Завмер. Реальність зімкнулась навколо нас. Ці очі…біль…розпач… і щось бурхливе… ураган… привіт із минулого. Так колись вона на мене дивилася, наче я був її світом, довірливо, з безмежною ніжністю.

Зараз уже її не можна назвати тією дівчинкою. Роки залишили свій слід, ні… не на зовнішності… вона стала ще досконалішою. В очах, голосі, міміці, там печатка страждань. Я не відчуваю її щастя, не бачу остаточної крапки між нами.

Безглуздо навіть думати про подібне. Але сторінку минулого не перегорнуто. Ні для мене, ні для неї.

Її соковиті губи зовсім поруч. Мої зводить судомою, від бажання доторкнутися, знову увібрати в себе їхній смак. Очі в очі. Нема минулого. Нема майбутнього. Є тільки наша мить. Вона дивиться з якоюсь жадібною приреченістю, і цей біль у величезних очах, що вивертає моє нутро. Голубнька все та сама глубонька, і вже зовсім інша…

Не хочу її відпускати. Хоч і розумію, що переходжу неприпустиму грань.

- Там швидка приїхала, - повідомляє покоївка, переступає з ноги на ногу.

- Чудово! Запроси їх! І дитину забери! До няні віднеси. Нема чого йому дивитися на таке, - остання фраза дзвенить з нотами агресії.

- Владиславе, відчепися ти вже від моєї дружини, - у тон їй каже Марк.

Владислав... тільки так він мене називає. Наче навмисно перекреслюючи факт, що я його батько.

Дбайливо укладаю її на диван. Як від шкіри шматки плоті відриваю. Голубонька тремтить, кусає губи, не вимовляє жодного слова. Тільки дивиться, так дивиться, що я на межі, послати всіх… далеко… притиснути її до себе і більше ніколи не відпускати…

- Марку, вислови вибирай, - ціжу крізь зуби. І сам ненавиджу себе за ревнощі.

Син піднімається з крісла на милицях іде до Ілони.

- Мила, ти як? Дуже паршиво? Ну що ж із тобою? - нахиляється і гладить її по волоссю.

Чи мені здається, чи Ілона хоче скинути його руку. Заплющує очі, важко дихає. Немов бореться із собою.

- Все… нормально… - шепоче посинілими губами.

Що з нею? Невже реально вагітна? І цю дитину вона залишить... Він бажаний... він зачатий у шлюбі... Він від мого сина... Хочеться вити, молотити руками стіну. Безнадія… що війна проти неї? Там ти знаєш – попереду ворог. Є цілі. Є орієнтири. А тут ти замкнений у капкані власних почуттів і занурюєшся в цьому вирі все глибше. Захлинаєшся відчаєм і продовжуєш жадібно поглинати цю отруту.

Марк залишився з нею, я вийшов зі Світланою. Це він підтримуватиме дружину, а я... я їй ніхто... Я залишився під завалами спогадів.

Підходжу до вікна бездумно дивлюся на сад. А перед очима її обличчя. Можу дати стовідсоткову гарантію, вона не знала, чий Марк син. Таке здивування не зіграти. Їй наша зустріч так само обухом по голові, як і мені.

Голубонько, моя голубонько, адже ти сама написала на електронку, що будуєш своє життя, що щаслива. Невже з ним? І де ж твоє щастя? Чому в очах стільки болю? Що ж ти наробила з нашим життям? Навіщо перекреслила все?

Адже я вже й не сподівався побачити. Щодня закопував свої почуття, забороняв собі думати, а один погляд, і я зник. Безнадія… щоб її… Ні надії, ні віри, нічого, тільки вона… безнадія…

Марк теж вчудив, настільки ненавидить, що сказав про дружину в останній момент? Коли я висунув умову, щоб приїхав додому. Дурень хотів стосунки налагодити із сином.

Жахнувся, коли зрозумів – він настільки далекий, що навіть про трагедію не сказав. Гроші були потрібні, до мене не пішов. Його життя котилося у прірву, а я нічого не знав. Невже в його серці лише ненависть?

А тепер, коли поруч із ним Ілона, між нами відстань стане ще більше. Хоча де вже більше?. Ми вже перетворилися на чужих людей одне для одного.

Вона вийшла за нього, була поруч із ним, не покинула. Невже так любить? Від мене втекла, вбила нашу дитину. А з ним справді і в горі, і в радості. Тільки щастя їхнє пахне гіркотою. І цього я не можу зрозуміти. Не відчуваю теплоти в їхніх стосунках, чи не хочу її бачити? Як розплутати це павутиння? Як зрозуміти, що в голові у голубоньки?

Одне зрозуміло. Мені треба триматися на відстані. Я батько, і щастя власного сина має бути понад усе. Необхідно перекреслити минуле, витравити її із серця. Заради Марка.

У мене є Дениска. Він допоміг мені пережити втрату голубоньки. Він не дав задихнутися в розпачі. І зараз з'явився примарний шанс налагодити стосунки зі старшим сином. Про це маю думати, а не про серцеві пристрасті. Старий я вже. А Ілона молода. Марка поставлю на ноги, і вони будуть щасливі. Правильні думки, офігенно правильні, тільки від них вити хочеться. Битися як поранений звір у агонії.

- У мене є подруга, вона має свою ріелторську компанію. Подзвоню їй, вона знайде їм шикарну квартиру, - врізається в мої міркування Світлана.

- Навіщо? - Я все ще там, тримаю на руках Ілону. Балаканина дружини, проходить не торкаючись моєї свідомості.

- Вони молода сім'я, Владе. Їм треба жити окремо. Вона може бути хвора чи вагітна. І якщо її не заберуть до лікарні, то їй потрібен спокій наодинці з чоловіком. В будь-якому випадку. А ми приїжджатимемо до них в гості. Так правильно. Марк самостійний одружений хлопець, настав час випустити його з-під крила батьківської опіки.

- Світлано, заткнися, - зараз немає бажання стримуватись. Якщо до приїзду Ілони просто намагався не помічати її присутності. Ігнорував, то зараз у мені піднімається хвиля відрази, така сильна, що дивитися на неї не можу. - Ті ж дурниці ти повторювала, коли я відсилав його. До чого це призвело? Мій син інвалід! Він став чужим! Ні, я запросив його за для зближення, так воно і буде.

- Коханий, - голос стає ще солодшим. – То я ж тільки за. Але жити під одним дахом, – хитає головою, – це створить додаткові проблеми. Потрібно зближуватися поступово. Нехай живуть самі.

- Я сказав ні. Це не обговорюється.