Читати книгу - "Прикинься моїм хлопцем, Альма Лібрем"

Я скрикнула, від несподіванки забарабанила долонею по плечу Свята, але він навіть не думав мене відпускати. Хлопець тримав мене так легко, ніби я майже нічого не важила, і доніс до найближчої лавки. Всівся сам і посадив мене поруч з собою, перекинувши мої ноги собі через стегна.

Його долоня обережно накрила мою оголену шкіру. Розріз на сукні розчахнувся, підступно відкриваючи ноги від коліна. Свят провів кінчиками пальців по литці, тоді підчепив туфлю і обережно зняв її з правої стопи. Повторив те ж саме з лівою…

Я застогнала від полегшення.

– Неймовірні відчуття…

– Ходити босою?

– Так. Нічого не тисне, – зізналась я, міцніше кутаючись в його піджак. – Я б і цієї сукні позбулась, але мені нема в що перевдягнутись. І зачіска… Просто жах.

– На фото вийшло гарно, – зазначив Свят.

– Та тільки для фото воно і придатне, – я відмахнулась від нього. – І не намагайся переконати мене в протилежному, я ж знаю, що це так.

– Не переконуватиму, – пообіцяв хлопець, – бо ти права. В житті має бути комфортно. Крім того, мені подобається твоє живе волосся. Але так теж личить. Просто погано, що тобі незручно.

Я всміхнулась, а тоді взялась перебирати пальцями власні локони. Повитягала всі шпильки, обережно розплела все, розділила широкі прядки на дрібніші. Звісно, краще було б помити, але так теж стало краще, частина лаку ніби осипалась на землю – хоча це, ясна річ, лише моя фантазія, не так його там вже й багато.

Свят продовжував обережно погладжувати мої ноги. Від цих доторків ставало гаряче, і взагалі, все відбувалось якось надто інтимно. Я розуміла, якщо він зробить ще хоч один… Крок вперед, я змушена буду відступати. Я до такого ще не готова.

Проте зараз його спинити не намагалась.

Здавалось, Свят відчував, що я не готова заходити надто далеко, тому лишався обережним, тільки… Позначав свою присутність, легенько, майже не відчутно.

Я розслабилась. Вмостилась зручніше в його обіймах, підсунулась ближче і незчулась, як опинилась у хлопця на колінах. Він пригорнув мене до себе, і я поклала голову йому на плече. Туфлі стояли на лавці поруч, а я насолоджувалась такою бажаною свободою для ніг.

Напевне, я б і задрімала в такій позі, якби не задзвенів телефон. Зиркнула на екран і втомлено зітхнула.

Мама.

Помітила все-таки.

– Любаво! – стривожений мамин голос розвалив на шматки паркову тишу. – Любаво, ти куди поділась?!

– Я ж повідомлення лишила…

– І що? Ти думаєш, цього достатньо?!

Музики в слухавці не було чутно, вона, напевне, вийшла з ресторану.

– Все в порядку. Я зі Святом, я ж писала.

– Зі Святом! Де?

– В парку.

– Чому ти пішла?

І як правильно пояснити мамі, що я просто відчувала себе занадто чужою, і мені було шалено сумно в колективі, з яким я нібито пліч-о-пліч йшла одинадцять років…

– Мені стало там сумно і дуже гучно, – прошепотіла я. – Я вирішила, що більше не хочу над собою знущатись. Чому я, власне, повинна? Адже це моє свято. Я можу провести його так, як сама бажаю! Чи ти хочеш, щоб я туди повернулась?

Чи то мама вчула образу в моєму голосі, чи то нарешті зрозуміла, що занадто на мене тисне, але кашлянула і промовила:

– Сонце, я розумію, у тебе останнім часом якось напружено було з однокласниками. Пішла то пішла. Це нормально. Ти не повинна повертатись, якщо не хочеш.

– Не хочу. Пробач, що ви з татом заплатили за це.

– Не вигадуй, – я не бачила зараз маму, але уявляла собі, як вона махнула рукою, відганяючи думку про гроші, мов нахабну комаху. – Скільки там… Ми ж трошки посиділи. Хочеш додому?

Я мовчала.

– Давай ми зараз з татом до тебе підійдемо, заберемо тебе, щоб ти в темряві парку сама не ходила, і поїдемо. Завтра, може, самі десь відсвяткуємо…

Свят не втручався, але я відчула, як він обійняв мене міцніше, пригорнув до себе, ніби не хотів відпускати. Я й сама не мала бажання нікуди йти.

– Завтра обов’язково відсвяткуємо, мам, – пообіцяла я, – але сьогодні я хочу залишитись.

– Сонце…

– Я зі Святом. Ми разом зустрінемо світанок. Мам, ти що, настільки мені не довіряєш, що боїшся лишити з хлопцем наодинці? Мам?..