Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

Сьомого місяця принцеса нарешті переїхала в Імператорський палац. Після довгої розлуки вона здалася Його Величності ще милішою, і його прихильність не знала меж. Вона трохи розповніла, але її сумне змарніле обличчя надавало їй незрівнянної привабливості. Ні вдень, ні вночі він не покидав її покоїв, а оскільки була пора музичних розваг, то закликав і Ґендзі тішити обох грою на кото або на флейті. Хоча Ґендзі намагався зберігати холоднокровність, на його обличчі часто відбивалися почуття, що переповнювали його душу, а принцеса не могла позбутися болісних спогадів.

Тим часом здоров’я старої монахині настільки поліпшилося, що вона покинула гори. Розшукавши її столичну оселю, Ґендзі став іноді з нею листуватися. Звичайно, її відповіді не змінилися. А втім, останніми місяцями Ґендзі настільки поринув у невеселі, щораз численніші турботи, що ні про що інше він не міг і думати.

Наприкінці осені Ґендзі впав у похмуру безнадію. Однієї прекрасної місячної ночі він надумав нарешті завітати до однієї зі своїх потаємних коханок, але по дорозі до Шостої лінії, на східному краї столиці, його захопила холодна осіння мжичка. Дорога від Імператорського палацу вже здавалася нескінченною, як раптом потрапив йому на очі занедбаний будинок, захований під старими тінистими деревами. І тоді Кореміцу, його нерозлучний супутник, сказав: «Це будинок покійного Адзеті-но дайнаґона. Недавно я побував там з якогось приводу, й мені сказали: «Монахиня зовсім ослабла й невідомо, як їй допомогти».

«От біда! Я давно мав би відвідати її. Чого ж ти не повідомив, що їй стало гірше? Піди й про все розпитай». Кореміцу послав свого підлеглого сповістити про приїзд Ґендзі й попросити про зустріч із хворою.

У будинку зчинився переполох.

«Ой, як незручно! Останніми днями вона так ослабла, що навряд чи зможе прийняти шановного гостя», — казали одні, але інші заперечили: «Відсилати його назад ще більш неввічливо». Врешті-решт гостя влаштували в південному передньому покої.

«Приміщення непривабливе, але ми подумали, що треба хоча б подякувати вам за люб’язний приїзд... Такий несподіваний, що ми спромоглися приготувати лише цю темну кімнатку...» — передала монахиня через служницю. «Це правда, незвична оселя», — подумав Ґендзі.

«Я вже давно збирався відвідати вас, але ваше незговірливе ставлення перешкоджало цьому. А крім того, ніхто не сказав мені, що, на жаль, стан вашого здоров’я погіршився», — відповів він.

«Вже давно я страждаю від тяжкої хвороби, і от тепер, коли моє життя підійшло до краю, я не можу гідно прийняти вас і подякувати за незаслужену до мене увагу. Що ж до нашої колишньої розмови, то, якщо ваш намір не змінився, візьміть нашу панночку під свою опіку, як тільки вона досягне відповідного віку. Я залишаю її саму, без будь-якої опори, а тому тривога за її долю, немов пута на ногах, заважатиме мені йти до раю», — передала монахиня. З її постелі неподалік до Ґендзі долинав слабкий, переривчастий голос.

«Хіба ми заслужили таку щедрість? Шкода тільки, що внучка ще надто молода, щоб сама могла вам подякувати!»

«Хіба наважився б я відкрити вам свій вельми ризикований намір, якби керувався легковажністю, — сказав Ґендзі, розчулений її словами. — Напевне, наші долі якось пов’язані не тільки в цьому житті, бо відтоді, як я побачив вашу внучку, був нею просто зачарований. Мабуть, я марно тішу себе порожніми надіями, але все-таки хотів би почути її дитячий голосок...»

На це Сьонаґон відповіла: «Е ні, вона вже міцно спить, ні про що не здогадуючись». Та саме тоді почувся тупіт ніг. «Бабусю, кажуть, до нас приїхав пан Ґендзі, що був тоді в храмі. Чому я не можу побачити його?» — запитала дівчинка, і служниці заметушилися: «Тихіше, тихіше...» — «Але чому? Ви ж самі казали: «Досить його побачити, як відразу настрій поліпшується», — не замовкала дівчинка, задоволена тим, що знайшла такий неспростовний доказ.

«Що за миле дитя!» — розчулився Ґендзі, але, зрозумівши скрутне становище служниць, вдав, ніби нічого й не почув і, ввічливо попрощавшись, поїхав. «Видно, вона і справді ще мала. Але я зумію її виховати», — думав він.

А наступного дня Ґендзі знову поспішив дізнатися про стан здоров’я монахині. В його листі, як і колись, була крихітна записка.

«Коли почув я

Голос юної журавки,

То поспішив до неї,

Та, на жаль, мій човен

В очереті заблукав...

На човники... моя любов до неї, мабуть, схожа...»[120] — писав він зумисно дитячим почерком, настільки вишуканим, що прислуга вирішила взяти його за зразок для дівчинки.

А Сьонагон відповіла: «Особа, самопочуттям якої ви цікавилися, навряд чи переживе і нинішній день. Саме зараз ми вирушаємо до гірського храму, а тому за люб’язні відвідини вона, напевне, подякує вам уже з того світу». Від таких слів Ґендзі стало надзвичайно сумно.

Осінніми вечорами Ґендзі думками линув до Фудзіцубо, яка безперестанку хвилювала його душу, і водночас прагнув забрати до себе ту молоду парость, що виросла від спільного кореня з нею. То згадував вечір, коли монахиня сказала: «Не може зникнути роса...», то непокоївся: «Вона, звичайно, мила, а що, як мене чекає розчарування?..

Коли ж нарешті

Я зірву у лузі

Парость молоду,

Що сплетена корінням

З мурасакі?..»[121]

На десятий місяць Імператор мав урочисто відвідати палац Судзакуін[122]. Передбачалося, що для участі в танцях будуть обрані нащадки вельмож і середньої знаті, тому всі, починаючи з принців крові й міністрів, невтомно вдосконалювали свої здібності. Згадавши, що він уже давно не спілкувався з монахинею з гірського храму, Ґендзі послав туди листа й отримав відповідь від монаха Содзу: «Двадцятого дня минулого місяця сестра врешті-решт покинула нас, і я глибоко сумую, хоч і розумію, що така людська доля».

Читаючи листа, Ґендзі думав про крихкість усього на цьому світі. «Як тепер житиме бідолашна сирітка, майбутнім якої так турбувалася покійниця? Вона, така юна, напевне, любила її...» Він згадав, як колись його самого залишила мати, й послав у гори гінця із щирим співчуттям. Сьонаґон відповіла йому вельми справно.

Коли скінчилися дні жалоби й Ґендзі дізнався, що жінки повернулися до столиці, то невдовзі одного тихого вечора вирушив їх провідати. У цій занедбаній, майже безлюдній оселі, напевне, було страшно жити юному створінню. Як і минулого разу, відвівши гостя в той самий передній покій, Сьонаґон крізь сльози розповіла йому про останні дні старої монахині, і його рукава мимоволі стали вологими.

«Спочатку йшлося про те, щоб віддати юну панночку в дім її батька, принца Хьобукьо, — повідомила годувальниця. — Але покійна монахиня, турбуючись її долею, постійно нагадувала, що її дочка, мати дівчинки, за життя зазнала багато наруги, від головної дружини принца, а крім того, хоча дівчинка й вийшла з дитячого віку, але не має життєвого досвіду, тож їй буде трудно вжитися з іншими дітьми принца, які поставляться до неї швидше зневажливо, ніж