Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

як житимемо, все зрозумієте...» — сказав він і зайшов у спочивальню. Однак вона не поспішила за ним. Не знаходячи слів, щоб її покликати, Ґендзі ліг сам-один, голосно зітхаючи, і в поганому настрої, вдаючи, що спить, почав перебирати в пам’яті тривожні події останніх днів. «От було б цікаво побачити, як зростатиме та молода парость... А втім, монахиня і Содзу мають рацію, кажучи, що дівчинка ще дуже мала. Тож умовити їх буде нелегко. Щось треба придумати, щоб без особливого шуму перевезти її до себе і зробити розрадою днів своїх і ночей. Принц Хьобукьо не може похвалитися красою, хоча риси його обличчя шляхетні й приємні. Звідки ж ця дивовижна схожість з нею[117]? Зрештою, вони єдиноутробні брат і сестра, а тому...»

Тепер, коли Ґендзі дізнався, що дівчинка тісно пов’язана з володаркою його помислів, вона здалася йому ще бажанішою.

Наступного дня Ґендзі послав листа монахині, натякнувши на своє бажання і її братові: «Збентежений Вашою суворістю, я, на жаль, не зумів до кінця відкрити Вам свого серця. Я був би дуже радий, якби переконав Вас у незвичайності моїх намірів...» А на окремому, ретельно складеному листочку паперу додав:

«Образ твій,

О гірська вишне,

Стоїть перед мною,

А серце моє

Залишилось у горах...

Тривожуся: «Чи не надто сильно дмуха вітер уночі?»

Почерк Ґендзі, ясна річ, був настільки витонченим, а лист так вправно складеним, що у старої монахині від розчулення потекли сльози з померклих очей. «О, що ж тепер робити? Що відповісти?» — бідкалася вона.

«Я сприйняла Ваші прощальні слова як жарт, а тепер, отримавши листа, не знаю, що й відповісти. На жаль, онука й «У Нанівадзу...»[118] навряд чи зуміє написати до кінця, то чи варто звертатися до неї листом? Однак,

Поки буйний вітер

З вишень пелюсток

У горах не зірвав,

Серце вони втішають,

Але ж лише на мить!

Мені так неспокійно на душі...» —

написала монахиня.

На превеликий жаль, монах Содзу відповів у такому ж дусі, а тому через днів два чи три Ґендзі послав Кореміцу в Північні гори: «Пригадую, що там є годувальниця Сьонаґон, тож зустрінься з нею і про все поговори». «О, яке в нього метке око! Але ж вона зовсім ще дитина...» — дивувався Кореміцу, згадуючи дівчинку, мигцем побачену того вечора.

Поки монах Содзу, знову отримавши від Ґендзі листа, підшукував слова вдячності, Кореміцу домовився про зустріч з годувальницею Сьонаґон і докладно розповів їй про настрій та наміри Ґендзі. Схильний до красномовства, він уміло вів розмову, але і монахиня, і її служниці поставилися до його слів з підозрою: «Вона зовсім ще дитина, то хіба можна про таке думати?»

Як і слова Кореміцу, лист Ґендзі до монахині був сповнений тепла й щирості, з вкладеною в нього маленькою запискою для дівчинки: «О, як хотів би я побачити літери, виведені на папері Вашою рукою!

У гірському джерелі

Вода мілка, а почуття моє,

Як море, глибоке,

Та чого ж образ твій

На ній від мене такий далекий?»[119].

«Хто зачерпне в ньому води,

Той потім розкається,

Бо джерело в горах,

Кажуть, надто мілке,

Щоб образ відбивати...» —

відповіла монахиня. Та й сам Кореміцу не міг повідомити нічого втішного.

«Якщо здоров’я хворої поліпшиться, ми переїдемо в столицю і зможемо відповісти певніше», — от усе, що сказала годувальниця, залишивши Ґендзі в неспокійному очікуванні.

Тим часом принцеса Фудзіцубо раптом занедужала й переїхала в батьківський дім. Ґендзі з глибоким співчуттям дивився на стурбованого й засмученого батька, але водночас нестямно тішився надією на зустріч з нею. Нікуди не виїжджаючи, він цілий день знічев’я гаяв час, віддаючись сумним роздумам, у палаці або в садибі на Другій лінії, а коли спускався вечір, домагався допомоги в її служниці Омьобу. І та хтозна-як примудрилася все влаштувати — неймовірна, неначе сон, мить таки настала! Хоча принцеса, згадуючи про свою колишню слабкість, яка затьмарила її життя душевними муками, твердо вирішила, що той випадок ніколи більше не повториться, цього разу, однак, здавалася такою нещасною і водночас ніжною, скритною і чарівно сором’язливою, що Ґендзі з досадою подумав: «От було б добре, якби вона мала хоч якісь вади!..»

Та хіба могли слова передати почуття, що переповнювали його душу? Як чудово було б знайти притулок на горі Курабу — горі мороку, — бо, на жаль, літні ночі такі короткі, й зустрічі швидше засмучують...

«Хоч і зустрівся я з тобою,

Та чи побачимося знов,

Як ніч майне, мов дивний сон?

О, якби я хотів у ньому

Сховатись назавжди...» —

сказав він, схлипуючи, й вона, жаліючи його, відповіла:

«Страшна неслава

Про мене піде в світ,

Якщо моє сумне життя

Обернеться на сон,

Який пробудження не має».

Йому здалося, що вона справді мала підставу впадати в розпач.

Омьобу принесла його одяг. Повернувшись у садибу на Другій лінії, він увесь день проплакав у постелі. Коли Омьобу повідомила, що її господиня, як і колись, відмовилася прочитати його листа, він був так глибоко цим уражений, що днів два-три не виходив із своєї спочивальні, з жахом думаючи про те, що Його Величність може стривожити його відсутність.

Принцеса також сумувала, нарікаючи на свою нещасну долю. Її стражданням не було кінця, і хоча Імператор раз по раз присилав гінця, щоб спонукати її до повернення в палац, вона ніяк на це не зважувалася. Правду кажучи, її стан був не зовсім звичайним, тож, залишаючись на самоті, вона запитувала себе: «Що ж цьому причина?» Охоплена відчаєм, вона переживала: «А що ж буде далі?» Поки стояла тепла погода, принцеса зовсім не вставала з постелі. А як минуло три місяці, причина її незвичайної хвороби стала очевидною. Ловлячи на собі здивовані людські погляди, вона мучилася тим, що їй випала така гірка доля. Нічого не підозрюючи про її стосунки з Ґендзі, служниці запитували одна одну: «Чого б їй досі не відкритися Його Величності?» Бен, дочка її годувальниці, Омьобу та інші служниці, які прислуговували їй у купальні, вгадавши першими причину її недуги, вкрай здивувалися, та оскільки про таке не годилося говорити вголос, то Омьобу тільки мовчки жахалася такого непозбутнього лиха. Імператорові ж доповіли, що через утручання злих духів не вдалося відразу розпізнати причину недуги, і з цим усі погодилися. Імператор, ще ніжніше ставлячись до принцеси, посилав до неї гінців, але це ніяк не відволікало її від похмурих думок.

А тим часом Ґендзі побачив дивовижний сон і коли покликав до себе тлумача, то дізнався від нього незбагненну, абсолютно неймовірну річ. «Щоправда, ваш сон, крім щасливих, містить і погані прикмети, а тому вам треба поводитися вкрай обачно», — попередив тлумач, і Ґендзі, похопишись, пояснив: «Його бачив не я, а зовсім інша людина. Будь ласка, не кажіть про нього нікому, поки він не справдиться».

Однак почуті слова його сильно занепокоїли: «Що ж усе це означає?» А коли він почув про вагітність принцеси Фудзіцубо, то подумав: «Невже?..» Від такого здогаду він остаточно втратив спокій і ще наполегливіше благав її про зустріч, але Омьобу, видно, зміркувала, що тепер