Читати книгу - "Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан"

На землю невблаганно насувалися сутінки. Небо після спекотного дня, затягли темні важкі хмари. Здалеку у вікні Злата побачила криві блискавки. Схоже насувалася гроза. Дівчина здригнулася, й оглянулася на ліжечко, в якому тихо спав син. Зітхнувши знову глянула у вікно. На дворі зривався вітер. Бачила як він гойдав крони дерев у світлі нічного ліхтаря. На мить закрила очі. Ненавиділа літо, через грози. «Хоч би гроза оминула місто». — Молилася в душі.

Кинулася до дверей та замкнула їх на клацалку. Боялася грози, але візиту цього невідомого боялася ще більше. Пориви вітру ставали ще сильнішими. У спальні царювала задуха, адже кондиціонер боялася включати, аби не застудити малого. Власій спав лише у підгузку. Ще чекала, не зачиняла дверей на балкон.

Свіжий порив вітру дуже сильно настрашив Злату. Не вагаючись, зі шаленим стукотом на серці зачинила двері, й підійшла до колиски сина.

У кімнаті горіла нічна лампа, тьмяно освічуючи все довкола. Малий тихо спав. Посміхнулася. Він такий милий, її найрідніша у цім світі душа. Заради нього прокидалася кожного ранку. Завдяки йому, посміхалася. Він її спасіння.

Роздався гуркіт грому так близько. Дівчина стрепенулася. І відступила від колиски, аби своїм страхом не розбудити малого. Опустила важкі штори. Аби не бачити блискавок. Від хвилювання задуха у кімнаті стала більшою. Тіло вкривалося потом. Важко видихнувши, Злата повільно подалася до дверей, і таки відімкнувши їх відчинила у коридор. Зупинилася у темному коридорі на мить, та тут було лячно, тому повернулася у кімнату.

Гроза наближалася, гуркоти грому, роздавалися раз за разом. Пориви вітру, здавалися надто потужними. Тіло збилося в ком. Підходити до сина не хотіла, та й відходити від нього далеко, боялася. Тихесенько ходила понад колискою, туди-сюди, гризучи нігті.

Раптом згасла нічна лампа. По тілу пробігся мороз. Не відразу зрозуміла, що трапилося, адже в той момент спалахнула блискавка, пробиваючись крізь щільну тканину штор. Хотілося забитися в куток, закрити руками вуха, і не вилазити доки гроза не стихне. Нічого не могла зробити зі своїм страхом, почувалася соромно перед сином. Саме через нього, так зробити не могла, вона ж тепер мама, отже, відповідальна за нього. Від страху дихання стало частішим. «Добре, що хоч двері у коридор відчинила, то в спальні уже не так душно.

Свіжий удар грому та надто яскрава блискавка, до смерті налякали Злату. Вона завмерла міцно зажмуривши очі, закрила вуха руками, все тіло тремтіло від переляку. Дихання стало важким. Відкрила повіки. Навколо згущувалася темрява, сльози вже бриніли в очах. На ватяних ногах подалася навпомацки до колиски. Зупинилася, малюк спав навіть не поворухнувся. «Хоч це добре!». Серце гупотіло у грудях.

— Не варто боятися, я уже з тобою.

Почула зовсім поруч низький грубий шепіт. Здригнулася. «Коли він прийшов?». Сама себе допитувалася.

На оголеному плечі відчула його подих. Від цього стало ще більше лячно. Боялася навіть поворухнутися.

Потужний удар грому змусив Злату, заціпеніти. При тім, що тіло кидало, то в піт, то в холод від страху відчувала, як руки, так і ноги залишалися холодними.

Враз відчула, як зі заду невідомий притиснув її до себе. Вдихнула запах його тіла. Він видався їй таким знайомим. На мить здалося, що це Нестор. Розуміла, що, мабуть, накручує себе. Вся з’їжилася в цих сильних обіймах. Та розуміла при усім, вона не знає, хто з нею, а якщо зважати на сувору реальність, то цей невідомий, може виявитися ким завгодно.

— Відпусти! — Тихо та здавлено наказала.

— Злато, ти ж боїшся грози. — Тихо прошипів чоловік, тримаючи її у своєму полоні.

На мить закрила очі, усвідомлюючи, що цей невідомий надто багато знав про неї, якщо не все. Страх сковував тіло, та наганяв жаху, не могла звільнитися з обіймів цього чоловіка, адже гроза набирала обертів.

— Тебе, я теж боюся. — Різко Фиркнула, й таки звільнилася з його обіймів, відступивши від нього, зі злобою прошипіла. — Нестор не заслужив, аби я так зневажала його. — Важко дихала. — Не смій, більше торкатися мене. — Схлипнула, емоції, що нахлинули виявилися надто сильними. Хотіла аби Нестор зараз був тут. Пам’ятала його палкий поцілунок в машині під час грози. Спогади роздирали душу на шматки. — Я просила тебе не приходити більше. Ти робиш мені боляче. — Витримала паузу, тамуючи у собі відчай та розпач. — Не старайся замінити Нестора, ти його не заміниш ніколи. Моє серце, завжди належатиме лише йому, і не важливо живий він, чи ні. — Відступила ще на крок від нього, схлипуючи, тихо попросила. — Я молю тебе, якщо в тебе є серце, не приходь. Не потрібно присилати мені квіти та повідомлення. Мені здається, що це Нестор, і від цього серце розривається. Навіщо ти знущаєшся? — Все тіло тремтіло, паніка та гнів заволоділи дівчиною цілком. — В мене є син, я намагаюся жити, та тільки для нього... А ти своїми візитами забираєш всі сили. Даєш мені марну надію на невідомо, що. Навіщо це все? Дай мені просто жити. — Витримала не коротку паузу, здригалася від гуркотів грому, а тоді ще раз здавлено попросила. — Не приходь, більше ніколи.

Неподалік роздалося важке чоловіче зітхання. Повисла не коротка, важка пауза. Злата сумнівалася, що цей чоловік її почує. Хоча плекала стільки надій.

— Мені буде важко виконати твоє прохання, моя мила дівчинко. — Знову важко видихнув чоловік. Та не виконати його я не можу. Ти та малий надто дорогі мені. — Знову замовк.

Дівчина бачила як в темряві, він наближається. Серце завмирало від страху та невідомості.

— Твоя вірність, мене вразила. У це важко повірити. Мабуть, ти надто сильно кохаєш... — Чоловік на мить замовк, а тоді важко заговорив. — Я дам тобі спокій, тільки лише на місяць.

— Чому на місяць? Я не хочу аби ти взагалі більше приходив. — Роздратовано прошипіла Злата, й знову здригнулася від потужного гуркоту грому.

— Раджу тобі замислитися, чи я взагалі копіюю когось... — Проігнорував її прохання та запитання чоловік.