Читати книгу - "На волю!"

Вогнелап закричав від болю, коли ще один щур вистрибнув йому на спину і вчепився зубами в тіло. Краєм ока кіт помітив спалах чиєїсь білої шерсті. На якусь мить він розгубився, а тоді відчув, як із нього стягують пацюка. Озирнувшись, Вогнелап побачив, як Ячмінь скидає гризуна до канави.

Не вагаючись, Ячмінь роззирнувся і кинувся до Синьозірки. Вона билася в корчах посеред дороги, зусібіч обліплена щурами. За якусь мить Ячмінь уже схопив одного з них за спину і вмить перекусив натренованим рухом. Кинувши щура на землю, він одразу ж схопив іншого, а Синьозірка почала чавити щурів, які норовили залізти під нього.

Вогнелап кинувся до Сіролапа, на якого з обох боків насідали два невеликі щурики. Вогнелап стрибонув на ближчого, вбивши його з одного укусу. Сіролап зміг повернутися і забити іншого кігтями. Тоді схопив його зубами і з усієї сили пожбурив до канави. Щур не виліз назад.

— Вони тікають! — закричав Тигрокіготь.

Тепер усі побачили, як решта пацюків тікали вниз, у безпечний притулок канави. Вогнелап чув шкряботіння маленьких лап, яке губилося в заростях кропиви. Укуси на його плечі та задній лапі віддавали гострим болем. Він акуратно лизнув свою шерсть, вологу і забруднену кров’ю, запах якої змішався зі смородом щурів.

Вогнелап роззирнувся, шукаючи Круколапа. Сіролап стояв біля чагарів кропиви, підбадьорюючи Круколапа, який саме вилазив із канави, бруднющий і попечений кропивою. Молодий щур досі міцно тримався за його хвіст. Вогнелап потягнувся і швидко прикінчив гризуна, поки Сіролап допомагав Круколапові перелізти через гребінь канави.

Тепер Вогнелап виглядав Синьозірку. Спершу він побачив Ячменя, який стояв на гребені канави, вишукуючи в її купах щурів. Синьозірка лежала на шляху неподалік. Вогнелап, охоплений тривогою, кинувся до своєї провідниці. Густе сіре хутро на її шиї просякло кров’ю.

— Синьозірко? — нявкнув він.

Синьозірка не відповіла.

Розлютований вереск змусив Вогнелапа підвести погляд.

Тигрокіготь кинувся на Ячменя і поклав того на лопатки.

— Ти послав нас у пастку! — гарикнув він.

— Я не знав, що тут будуть щури! — кинув Ячмінь, збиваючи ногами пилюку в марних намаганнях підвестися.

— То чому ти послав нас цим шляхом? — просичав Тигрокіготь.

— Собаки!

— Собаки були на припоні! Ми уже проходили повз них!

— Двоноги звільняють їх уночі! Вони охороняють гніздо Двоногів! — схлипнув Ячмінь, звиваючись під величезною вагою Тигрокігтя.

— Тигрокігтю! Синьозірку поранено! — не витримав Вогнелап.

Тигрокіготь нараз відпустив Ячменя. Той підвівся й обтрусив пилюку із шубки. Великий вояк підійшов до Синьозірки і обнюхав її рани.

— Ми можемо щось зробити? — запитав Вогнелап.

— Зараз вона в руках Зоряного Клану, — задкуючи, урочисто мовив Тигрокіготь.

Вражений Вогнелап широко розплющив очі. Тигрокіготь хоче сказати, що вона померла? Його хутро настовбурчилося, коли він глянув на свою провідницю. Чи про це попередили її духи біля Місяцескелі?

Сіролап із Круколапом теж підійшли і стали біля провідниці, нажахані та приголомшені.

Ячмінь, навпаки, відступив, однак витягнув шию, щоб бачити, що відбувається.

Очі Синьозірки були розплющені, однак невидющі, її сіре тіло лежало без жодного руху. Здавалося, вона навіть не дихає.

— Вона померла? — прошепотів Круколап.

— Не знаю. Почекаємо — побачимо, — відповів Тигрокіготь.

Усі п’ятеро котів чекали у повній тиші, поки сонце підбивалося все вище і вище над видноколом. Вогнелап зловив себе на тому, що без слів благає Зоряний Клан врятувати його провідницю, відпустити її назад до них.

Аж ось Синьозірка поворухнулася. Кінчик її хвоста здригнувся, і вона підвела голову.

— Синьозірко? — нявкнув Вогнелап. Голос його тремтів.

— Усе гаразд, — видихнула Синьозірка. — Я ще з вами. Я втратила життя, але, на щастя, не дев’яте.

Радість переповнила Вогнелапа. Він глянув на Тигрокігтя, сподіваючись прочитати полегшення на його обличчі, але темний вояк не виражав жодних емоцій.

— Добре, — скомандував він. — Круколапе, назбирай павутиння для ран Синьозірки. Сіролапе, знайди нагідки або хвощ, — обоє новаків негайно вирушили. — Ячменю, гадаю, тобі варто піти.

Вогнелап глянув на самітника, який так хоробро бився, щоб допомогти їм. Він хотів подякувати йому, але, під лютим поглядом Тигрокігтя, не наважувався. Замість того Вогнелап ледь кивнув Ячменю. Ячмінь, здається, зрозумів, тому що кивнув у відповідь, і пішов геть, не сказавши більше жодного слова.

Синьозірка все ще лежала на багнистій доріжці.

— Усі в порядку? — хрипко запитала вона.

Тигрокіготь кивнув.

Круколап повернувся, котячи перед собою лівою лапою величенький клубок павутиння.

— Ось, — нявкнув він.

— Прикласти це до її ран? — запитав Вогнелап Тигрокігтя. — Жовтоікла показувала мені, як це робиться.

— Гаразд, — погодився Тигрокіготь. Він відійшов і знову заходився оглядати канаву, дослухаючись, чи не чутно там щурів.

Вогнелап забрав клубочок павутиння від Круколапа і заходився делікатно приминати його до ран Синьозірки.

Вона здригнулася від його доторку:

— Якби не Тигрокіготь, ті щури б мене живцем зжерли, — пронявчала вона голосом, напруженим від болю.

— То не Тигрокіготь урятував тебе. То Ячмінь, — прошепотів Вогнелап, беручи у Круколапа ще трошки павутиння.

— Ячмінь? — здивувалася Синьозірка. — Він тут?

— Тигрокіготь відіслав його, — тихенько відповів Вогнелап. — Він думає, що Ячмінь завів нас у пастку.

— А ти як думаєш? — прохрипіла Синьозірка.

Вогнелап не підводив голови, зосередившись на тому, щоб акуратно прилаштувати останній клаптик павутиння.

— Ячмінь — самітник. Яка йому користь від того, щоб послати нас у пастку? Лише для того, щоб одразу ж із неї врятувати? — зрештою нявкнув він.

Синьозірка опустила голову на землю і знову заплющила очі.

Сіролап повернувся із хвощем. Вогнелап пожував листочки і зросив їх соком рани Синьозірки. Він знав, що це зупинить зараження, однак хотів би, аби біля нього була Плямолистка з її знаннями і впевненістю у лікуванні.

— Нам слід відпочити тут, доки Синьозірка не оклигає, — заявив Тигрокіготь.

— Ні, — запротестувала Синьозірка. — Ми мусимо повернутися до табору, — примруживши очі від болю, вона зіп’ялася на лапи. — Ходімо.

Провідниця Громового Клану кульгала вздовж живоплоту. Тигрокіготь ішов поруч, обличчя його затьмарювали невідомі думки. Новаки стурбовано перезирнулися, а тоді вирушили слідом.

— Я вже давно не бачив, як ти втрачаєш життя, Синьозірко, — долинув до Вогнелапа шепіт Тигрокігтя. — Скільки ж ти уже втратила?

Вогнелап не міг не здивуватися такій неприхованій цікавості Тигрокігтя.

— Це було п’яте, — тихенько відповіла Синьозірка.

Вогнелап нашорошив вуха, але Тигрокіготь мовчав. Він простував далі, гублячись у думках.

Розділ 17

Поки коти проходили мисливськими угіддями Вітряного Клану, настав і минув Сонцепік. З їхньої важкої мовчанки було зрозуміло, що вояки досі ще не оговталися після сутички зі щурами. Вогнелапу здавалося, що він увесь покусаний і подряпаний. Він бачив, як накульгує Сіролап, підстрибуючи на трьох лапах, щоб захистити ушкоджену задню.