Читати книгу - "На волю!"

Вогнелап побачив відчай в очах провідниці. Тепер жах вчорашнього сну знову повернувся до його пам’яті: коти-втікачі, величезні темні вояки, пронизливий вереск біди. Вогнелап намагався не зважати на холодний страх, що сковував його м’язи, і не відставати від Синьозірки, яка з усіма іншими мчала униз темним схилом, геть від Уст Матері. Невже нічне жахіття незабаром сповниться?

Розділ 1б

Вони поверталися назад тим самим шляхом, яким прийшли. Місяць сховався за пеленою хмар. Було темно, але на Громошляху було тихо. Єдина потвора, яку вони чули, була ще ген далеко. Коти перебігли через дорогу гуртом і помчали крізь підлісок на іншому боці.

Вогнелап відчував, як його м’язи твердіють, наливаючись утомою, заледве витримуючи швидкість руху. Синьозірка мчала, не збавляючи темпу, націлившись носом уперед і високо задерши хвоста. Тигрокіготь скоком біг поруч із нею. Вогнелап біг за кілька кроків позаду, поруч із Сіролапом, але Круколап відставав.

— Доганяй, Круколапе! — прогарчав Тигрокіготь через плече.

Круколап здригнувся і припустив уперед, аж поки не наздогнав Сіролапа і Вогнелапа.

— Усе гаразд? — запитав Вогнелап.

— Так, — видихнув Круколап, не дивлячись Вогнелапові в очі, — просто притомився.

Вони збігли у глибокий байрак, а тоді подерлися нагору.

— Що сказав Тигрокіготь, коли вийшов із печери? — нявкнув Вогнелап, намагаючись приховати надмірну цікавість.

— Він хотів переконатися, що ми все ще охороняємо вхід, — відповів Сіролап. — Чому?

Вогнелап вагався.

— Ви не відчули від нього якийсь дивний запах? — запитав він.

— Лише старої вологої печери, — здивовано нявкнув Сіролап.

— Він був трішки роздратований, — наважився сказати Круколап.

— Не він один! — глянувши на нього, нявкнув Сіролап.

— Ти про що? — запитав Круколап.

— Та про те, що у тебе шерсть на загривку настовбурчується щоразу, коли ти його бачиш останнім часом, — прошепотів Сіролап. — Ти трохи зі шкіри не вистрибнув, коли він виліз із печери.

— То я від несподіванки злякався, от і все, — заперечив Круколап. — Визнай, біля Уст Матері взагалі трохи лячно.

— Ну, мабуть, так, — погодився Сіролап.

Коти пірнули з підліску у кукурудзяне поле, яке відливало сріблом у сяйві місяця, і побігли канавою, що огинала його.

— То як там було всередині, Вогнелапе? — запитав Сіролап. — Ти бачив Місяцескелю?

— Так, бачив. Вона просто прекрасна! — Вогнелап відчув, як від згадки про це заворушилася його шерсть.

Сіролап із захватом глянув на нього:

— То це правда! Та скеля справді сяє під землею!

Вогнелап не відповів. Він на мить заплющив очі, пригадуючи образ Місяцескелі, який не йшов йому з голови. Тоді перед ним пронеслися образи з його сну, і він широко розплющив очі. Синьозірка мала рацію: їм потрібно було повертатися назад до табору якнайшвидше.

Попереду Тигрокіготь і Синьозірка перелізли через живопліт, геть із кукурудзяного поля. Новаки вирушили услід, в отвір під огорожею, і опинилися на битому шляху. Ця дорога вела повз гніздо Двоногів і повз собак. Вогнелап глянув угору і побачив, як Синьозірка із Тигрокігтем невтомно біжать пліч-о-пліч, їхні обриси вимальовувалися на тлі ледь відтіненого червінню небокраю. Невдовзі схід сонця.

— Гляньте! — гукнув він Сіролапа та Круколапа. Дорогу двом воякам перегородив незнайомий кіт.

— Самітник! — прошипів Сіролап. Усі троє новаків поквапилися вперед.

— Це Ячмінь, — пояснила Синьозірка новакам, які щойно підійшли. — Він живе біля цього гнізда Двоногів.

— Привіт, — нявкнув кіт. — Щось я уже кілька повень не бачив нікого з вашого Клану. Як ви, Синьозірко?

— Я добре, дякую, — відповіла Синьозірка. — А ти, Ячменю? Як полюється, відколи ми востаннє тут були?

— Непогано, — мовив Ячмінь, приязно дивлячись на неї. — От що добре у Двоногах — біля них завжди є вдосталь пацюків, — чорно-білий кіт продовжив. — Ви, здається, квапитеся значно сильніше, аніж зазвичай. Усе гаразд?

Тигрокіготь глянув на Ячменя. Глибоко в його грудях почало закипати гарчання. Вогнелап відчував, що цікавість самітника здалася підозрілою старому воякові.

— Не люблю надовго залишати Клан, — туманно відповіла Синьозірка.

— Як завжди, Синьозірка прив’язана до Клану, як королева до кошенят, — зауважив Ячмінь — утім, без наміру образити.

— Чого ти хочеш, Ячменю? — запитав Тигрокіготь.

Ячмінь докірливо глянув на нього.

— Я хотів лише попередити, що зараз тут двоє собак. Безпечніше буде повернутися на поле, а не йти навпростець через двір.

— Ми знаємо про собак. Бачили їх раніше… — нетерпляче сказав Тигрокіготь.

— Ми вдячні тобі за попередження, — перебила Синьозірка. — Дякую, Ячменю. До зустрічі.

Ячмінь махнув хвостом.

— Безпечної вам мандрівки, — нявкнув він, побігши геть.

— Ходімо, — скомандувала Синьозірка, звертаючи з дороги.

Вона торувала шлях крізь високі трави, що відділяли дорогу від живоплоту, за яким лежало кукурудзяне поле. Троє новаків побігли услід, але Тигрокіготь вагався.

— Ти довіряєш самітникові? — нявкнув він.

Синьозірка раптом спинилася і повернулася до нього.

— А ти б краще мав справу з тими псами?

— Вони були на припоні, коли ми востаннє повз них проходили, — зауважив Тигрокіготь.

— А зараз можуть бути на волі. Ми йдемо сюди, — нявкнула Синьозірка.

Вона проповзла під живоплотом назад на поле. Вогнелап прослизнув услід за нею, за ним Круколап, Сіролап і, нарешті, Тигрокіготь.

Сонце уже показалося з-за обрію. Кущі живоплоту поблискували росою, обіцяючи ще один теплий день.

Коти бігли уздовж гребеня канави. Вогнелап дивився у її глибину, яка губилась між крутосхилами у хащах кропиви. Він відчував запах здобичі. Цей гіркуватий запах був йому знайомий, але надто вже давно він його не чув.

Пронизливий вереск змусив Вогнелапа відстрибнути з несподіванки. Круколап боровся з чимось, дряпаючи кігтями землю. Щось вхопило його лапу і тепер затягувало в глиб канави.

— Щури! — кинув Тигрокіготь. — Ячмінь завів нас у пастку!

Перш ніж вони встигли щось зробити, їх п’ятьох уже оточили. Великі брунатні пацюки ордою перли з канави, чутно було пронизливий вереск. Вогнелап бачив, як їхні гострющі передні зуби поблискують у світлі вранішнього сонця.

Раптом один із них стрибнув на плечі Вогнелапові. Біль пронизав плече, коли пацюк впився зубами у Вогнелапове тіло. Ще один схопив його лапу своїми потужними щелепами.

Вогнелап миттю припав до землі й завертівся, намагаючись звільнитися. Він знав, що щури не такі сильні, як він, але ж їх було так багато. Вереск, шипіння та крики давали зрозуміти, що на інших котів теж напали.

Вогнелап ошаліло змахнув пазурами, розпанахавши пацюка, що вчепився йому в ногу. Той відпустив, але інший відразу вчепився у його хвіст. Наче блискавка, гнаний страхом і несамовитою люттю, він шматував і гамселив нападників. Повернувши голову, кіт впився зубами у щура, який прилаштувався на його плечі. Відчув, як кісточки в його шиї хруснули між гострими зубами, а тіло обм’якло і, зрештою,