Читати книгу - "Кінець роману"

— Ніхто не знає, як воно складеться, Паркісе.

— А я таки знаю, сер. І це відбиває охоту працювати. Справа Болтонів — ось моя найвища вершина. Людям моєї професії завдав удару закон, що заборонив свідчити в шлюборозлучних справах. Судді ніколи не називають нас на прізвище й зазвичай упереджено ставляться до нашого фаху.

— Мені це ніколи не спадало на думку, — співчутливо відповів я.

Навіть Паркіс може розбудити тугу. Сам його вигляд не міг не викликати думок про Сару. Я їхав додому в метро, сподіваючись, що почую її, а вдома сидів, даремно чекав дзвінка й доходив висновку: ні, не сьогодні. О п’ятій я набрав її номер, почув гудки й поклав трубку. Можливо, Генрі рано повернувся, а я ж з ним не зміг би говорити. Я ж переміг, Сара кохає мене й покидає його. Але якщо перемога відкладається, то це нервує так само, як поразка, що надовго затяглася.

Телефон задзвонив аж за вісім днів. Зовсім не в той час, що я сподівався. Доходила дев’ята ранку. Я відповів «алло» й почув Генрі.

— Це ти, Бендріксе? — спитав він якимсь дивним тоном, і я припустив, що Сара вже сказала йому все.

— Так. Слухаю.

— Сталося жахіття. Ти мусиш це знати. Сара померла.

Як же по-міщанському ми поводимося в такі хвилини!

— Мені дуже жаль, Генрі, — відповів я. — Співчуваю.

— Ти не будеш зайнятий сьогодні ввечері?

— Ні.

— Я б хотів, щоб ти прийшов до мене випити. Не можу витримати сам із собою.

Частина п’ята

Розділ 1

Я залишився ночувати в Генрі. Уперше спав у його домі. Сара лежала в єдиній кімнаті для гостей (тиждень тому вона туди перебралася, щоб не турбувати кашлем чоловіка), і я ліг на софі у вітальні, де колись ми кохалися на підлозі. Я не хотів залишатися на ніч, та Генрі дуже вже просив.

Удвох ми випили не менш як півтори пляшки віскі. Пригадую, він сказав:

— Дивно, Бендріксе, що не можеш ревнувати мертвих. Сара померла кілька годин тому, а я вже захотів, щоб ти прийшов до мене.

— Нема чого ревнувати. Усе давно закінчилося.

— Не треба мене ось так утішати, Бендріксе. Воно не закінчилося ні в неї, ні в тебе. Я був щасливцем. Усі ці роки мав її. Ненавидиш мене?

— Не знаю, Генрі. Колись я думав, що так, а тепер не знаю.

Ми сиділи потемки в кабінеті. Газовий пломінець у каміні давав дуже мало світла, і ми не бачили своїх облич. Тільки з голосу я розпізнавав, коли Генрі плаче. Із пітьми в нас цілився «Дискобол».

— Розкажи мені, Генрі, як це сталося, — сказав я.

— Пам’ятаєш той вечір, коли ми зустрілися в Коммоні? Тижнів три-чотири тому? Того вечора вона дуже застудилася й не хотіла лікуватися. Я навіть не знав, що уражені легені. Сара нікому нічого не казала про цю хворобу.

«Навіть своєму щоденнику не довірилася, — подумав я. — Ані словом вона не обмовилася про недугу. Їй ніколи було хворіти».

— Зрештою Сара лягла в постіль, — вів далі Генрі, — але ніхто б її там не втримав. Слухати не хотіла про лікарів, вона їм не вірить. Тиждень тому вона звелася з ліжка й вийшла — бозна-куди й навіщо. Сказала, що їй треба прогулятися. Я повернувся додому й не застав її. Прийшла близько дев’ятої вечора, зовсім промокла — ще гірше, ніж першого разу. Мабуть, кілька годин ходила під дощем. Усю ніч вона була в гарячці й марила — з кимсь говорила. Не знаю з ким. Не з тобою, Бендріксе, і не зі мною. Я вмовив Сару, щоб таки викликати лікаря. Він сказав, що якби ще тиждень тому призначити пацієнтці пеніцилін, то можна було б її врятувати.

Нам не залишалося нічого іншого, крім як доливати собі віскі. Я думав про Того, що Його висліджував Паркіс за мої гроші. У кінцевому підсумку Він переміг. «Ні, я не маю ненависті до Генрі, — снував я думку. — Я ненавиджу Тебе, якщо Ти існуєш». Пригадалося, Сара сказала Річардові Cміту, що я навчив її вірити. Не знаю, як воно вийшло, але я сам себе ненавиджу, коли подумаю, що втратив.

— Вона померла о четвертій ранку, — мовив Генрі. — Мене не було при ній. Медсестра не покликала вчасно.

— А де ця медсестра?

— Вона дуже акуратно виконала свою роботу й ще перед ленчем пішла звідси, бо в неї був інший нагальний випадок.

— Я б хотів чимось тобі допомогти.

— Ти допомагаєш уже тим, що сидиш тут. Це був жахливий день, Бендріксе. Знаєш, я ніколи не мав справи зі смертю. Завжди гадав, що помру першим, а Сара вже тоді знала б, що робити. Звичайно, якби залишилася зі мною до того часу. У певному розумінні це жіноча справа, як-от пологи.

— Мабуть, тобі лікар допоміг.

— Цієї зими він страшенно зайнятий. Лікар подзвонив до похоронного бюро й викликав службовця. Я б не знав, куди звернутися, бо в нас ніколи не було відповідного довідника. Але лікар не скаже, що робити з її одежею. Тут її повні шафи. Пудра, духи — не викинеш цього добра… Якби в Сари була сестра…

Мій співрозмовник раптом змовк, бо відчинились і зачинилися вхідні двері — так само, як того дощового вечора, коли він сказав, що це прийшла служниця, а я ствердив, що це Сарина хода. Нині ми прислухалися до кроків служниці, що йшла сходами нагору. Дивна річ, яким порожнім може бути дім, хоч у ньому три особи! Ми хильнули, я налив іще.

— У мене тут повно цього віскі, — зауважив Генрі. — Сара знайшла нове джерело…

Він знову обірвав сам себе. Сара стояла в кінці кожної стежки. Годі було хоч якось оминути цю жінку. «Що спонукало Тебе так повестися з нами? — подумав я. — Якби вона не вірила в Тебе, то досі жила б. Ми й далі були б коханцями». Дивно й сумно згадати, що мене колись не влаштовував стан справ. Тепер я радо ділив би Сару з Генрі.

— А похорон? — спитав я.

— Бендріксе, я не знаю, що робити. Трапилась якась дивовижа. Медсестра сказала мені, що в гарячці Сара марила й кликала священика. Принаймні вживала слова «отче, отче», і тут не могло йтися про її рідного батька. Адже не пам’ятала його. Звичайно, сестра