Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

(до яких я додам Гомера) є все: народження і смерть, любов і ненависть, велич і вульгарність, пан і слуга, війна і мир. Але Толстой малює людей з такою простотою і природністю, яких не досяг жоден романіст. Він, як досконале дзеркало, відображає всю глибинь існування. Читача несе плавна течія повноводної ріки. Це тече саме життя.

Щоб захоплювати і зворушувати серця людей, романіст повинен почувати до них справжню симпатію. Йому доводиться створювати систему оцінок. Проте книжки його не мають бути дидактичними. Навпаки, так само, як учений-дослідник, письменник повинен бачити світ таким, яким він є.

Але благородні характери становлять частину цього реального світу. Безсторонність аж ніяк не означає бездушність і ще менше — жорстокість. І справді, успіх усіх великих письменників від Сервантеса до Толстого пояснюється їхнім умінням створювати героїв, яких можна любити з усіма їхніми позитивними якостями і вадами. Навіть найслабкіші з них не опускають руки, як переможені герої наших днів. Навіть Пруст зберіг віру у деякі цінності: у розвиток мистецтва і у високі і скромні доброчесності, втіленням яких була його бабуся.

Романи Толстого — це значно більше, ніж романи. На задньому плані «Анни Кареніної», так само як «Війни і миру» і «Смерті Івана Ілліча», виступає філософська драма. Костянтин Левін, князь Андрій Волконський відбивають духовне життя їхнього творця. Толстой поділяв розчарування, докори сумління і надії своїх героїв. Як і вони, він учився мудрості у російських мужиків: у Федора в «Анні», у Платона Каратаєва у «Війні і мирі», а у «Смерті Івана Ілліча» — у чудового Герасима, такого простого і доброго. Ось кого треба наслідувати. А як? Люблячи людей так, як вони їх люблять. Ось і все. Левін знає, як і Толстой, що він і надалі так само гніватиметься на Івана-кучера, так само сперечатиметься… Що ж з того? «…Але життя має тепер, усе моє життя, незалежно від усього, що може трапитись зі мною, кожна хвилина його… має безсумнівний зміст добра…» Чому?

Багато хто скаже, що це досить незрозуміло. І зовсім не треба, щоб було зрозуміло. Не треба — тому що він Уже зробив вибір.

Чим зобов’язаний Толстой Бальзаку, Флоберу? Він їх читав, але ми не гадаємо, що він запозичував у них письменницьку техніку. Російські його сучасники називають Толстого «реалістом», але його реалізм не схожий на реалізм наших «натуралістів». Найдетальніші описи обстановки або жіночих туалетів, які захоплювали Бальзака, здаються йому нудними. Йому чужі витончені літературні засоби у дусі Флобера. Толстой іде своїм шляхом, зайнятий тільки почуттями і думками своїх героїв, яких він не судить.

Бальзак засуджує Юло, а ще більше Фердінанда дю Тійє. Флобер ненавидить своїх буржуа і, зображаючи Оме, палає злобою. Толстой-деміург осяває всіх однаковим світлом.

Залишаючи створений ним безмежно живий світ, мимоволі запитуєш себе, як ці бісові критики могли твердити, ніби роман — «застаріла» літературна форма. Ніколи не було написано нічого прекраснішого, людянішого, потрібнішого, ніж «Війна і мир» та «Анна Кареніна».

Я вважаю цілком природним, що молоді романісти шукають нових форм. Іноді у них трапляються щасливі знахідки. Але ніколи вони не створять нічого кращого, ніж цей самобутній творець, який у найплідніший період своєї творчості не турбувався про жодну літературну доктрину. Ми вже знаходимо у нього все, що в наші дні оголошують новиною. Почуття відчуженості, самітності. Душевну тривогу. Хто відчув ці почуття сильніше за Левіна, який цілими днями, працюючи з селянами, твердив про себе: «Що ж я таке? Де я? І навіщо я тут?» А Фрейд[128] з його теорією підсвідомого — прочитайте: «Степан Аркадійович узяв капелюха і зупинився, пригадуючи, чи не забув чогось. Виявилось, що він нічого не забув, крім того, що хотів забути, — дружину». А Пруст і його книга «Під захистком дівчат у цвіту»? Згадайте атмосферу таємничості, яка оточувала у свідомості Левіна сестер Щербацьких і остаточно зачаровувала його.

Воістину, усе, що ми любимо в літературі, вже було у Толстого. Але це не означає, що молоді експериментують дарма: «Шукайте і знайдете».

«Війна і мир»

Я вважаю «Війну і мир» найпрекраснішим з романів, будь-коли написаних, за всіх часів і в усіх країнах. І не тому, що я бажаю встановити якусь ієрархію або класифікувати шедеври. Порівнювати Стендаля і Толстого, Діккенса і Бальзака, визначити їх ранг було б наймарнішим і найдурнішим заняттям. «Війна і мир» не може бути «кращим твором» за «Пармську обитель», бо остання сама по собі чудова книга. Я хочу тільки сказати, що великий роман Толстого найближчий до вселюдської правди, найбільш романічний у найповнішому змісті цього слова, найгуманніший з задуманих і написаних.

Тут постає на тисячі п’ятистах сторінках цілий світ. Такий само правдивий, як світ реальний. Більш реальний. Бо ми знаємо родину Ростових, родину Волконських, Бориса Друбецького і його матір, князя Василія і його дочку краще, ніж наших друзів і нашу власну родину. Наташа Ростова викликає в нас жвавіший інтерес, ми всім серцем розуміємо її, більше, ніж будь-яку реальну жінку. Я вгадую у князі Андрієві братню душу. Коли є в світі людина, яку я хотів би мати другом, то це був би він. І це життя живіше за живе, ця реальність реальніша за реальну, я знаходжу їх навіть у другорядних персонажів. Я знаю Денисова, Берга краще, ніж офіцерів, з якими воював. Справді, Толстой-творець малював частку всесвіту, населивши її своїми створіннями.

Що можна відповісти на те, що він не єдиний романіст, який здійснив таке диво? Бальзак теж змагався з суспільством у широкому плані. «Людська комедія» виводить на сцену чоловіків і жінок усіх класів, усіх професій; у Бальзаковому світі є лікарі і судді, комерсанти, селяни, поліцейські, міністри. Толстой, починаючи свій роман, має на меті змалювати лише російських дворян, тих, яких можна знайти у маєтках, в урядових установах, в армії. Згодом він описує також офіцерів, солдатів, мужиків, але ніколи — буржуа, торговців, ремісників. Бальзак розгортає повнішу картину суспільства.

Це так, і я надто люблю Бальзака, щоб заперечувати те, що він неповторний. Але кожний з цих двох монументальних творів має свої особливості: «Людська комедія» — це мозаїка; романи, де Бальзак вивчає різні середовища, об’єднані тими самими персонажами, протиставлені один одному. «Війна і мир» — не мозаїка; це гігантська фреска. Величезна кількість людей переміщується як єдине ціле у часі і просторі, рушить через війну і мир, до смерті. Історія розгортається на другому плані. Водночас цей великий роман являє собою епопею. Читаючи Толстого, згадуєш Гомера. «Війна і