Читати книгу - "Мистецтво і життя. Збірник"

створених ним образах молодих дівчат стільки грації, довершеності, що вони безумовно пов’язані з його особистим глибоким почуттям. Так само у романах Тургенєва ми чітко виявляємо його особистість — людини м’якої, чутливої, порядної, його марний порив до сильної жінки, яка викликає його пристрасть. Саме ця авторська природа і робить твір живим. Можна перерізати пуповину між персонажами і уявою, яка їх живила; але не можна знищити ні природної схожості з їхнім творцем, ні їх схожості одного з одним.

Втім, Тургенєв був далекий від заборони самоаналізу. Він вважав, що все має бути об’єктом спостереження митця, включаючи і самого себе. «Письменник, — говорив він, — не повинен піддаватися горю: він має з усього черпати досвід. Письменник — людина нервова. Він почуває більше за інших. Так ось! Саме тому він повинен приборкувати себе; він повинен тільки спостерігати себе і інших. Коли вас спіткало горе, сідайте і пишіть: «Те й те скоїлося; я почуваю те й те». Горе минеться, а чудова сторінка лишиться. Ця сторінка, можливо, стане зав’язкою великого твору, який буде художнім, бо правдивий, вихоплений з життя…» І в іншому місці: «Коли б усі нещасливі митці пускали собі кулю в лоба, не було б жодного з них, бо вони всі більш або менш нещасні. Та й не може бути щасливого митця. Щастя — це спокій, а спокій не створює нічого».

Як бачимо, він був водночас і суб’єктивним і об’єктивним. Чесно кажучи, він не любив ні систем, ні класифікацій. Він вважав, що митцеві потрібна свобода: «Ви почуваєте, що вас підносить радісна і дитяча віра? Ви хочете віддатись впливам ліричних почуттів? Віддайтеся. Ви, навпаки, побажали придушити в собі всі емоції? Вам би сподобалось розглядати все інквізиторським поглядом, щоб під вашим аналізом речі розкололися, як горіхи? Так і зробіть». Митець має бути вірним лише самому собі, а не системі.

І тільки в одному він непримиренний. Він вважав, що письменник ніколи не повинен свідомо намагатися довести яку-небудь ідею. Митець і мораліст — істоти абсолютно різні. «Ви хочете, щоб я, зображаючи конокрадів, — писав Чехов, — говорив би: крадіжка коней є зло. Але це ж і без мене давно вже відомо. Хай судять їх присяжні засідателі, а моє діло показати тільки, які вони є». Мистецтво — це уникнення пояснень, а не доказ. Це не означає, що письменникові не слід цікавитися ідеями. Вираження ідей, так само як і почуттів, — частина картини людського життя, яку він намагається змалювати, але ідеї мають фігурувати у творі як вираз духовного життя персонажів. Вони мають бути породжені характерами, а не моделюватися. Вони мають стикатися і лишати нам свободу вибору. Тургенєв не докладає зусиль, щоб «зрозуміти життя». Він не пропонує нам моралі, метафізики, філософської доктрини. Це не його фах. Він розповідає нам яку-небудь історію; він знайомить нас з людьми. Останнім часом у Франції багато говорять про чисту поезію. Тургенєв подає нам приклад того, що таке чистий роман.

У цьому розумінні він справив великий вплив на його французьких друзів. Молодий Мопассан безумовно багато в чому завдячує йому більше, ніж Флоберу, зокрема схильністю до розповіді. «Незважаючи на свій вік, — писав Мопассан, — Тургенєв дотримувався найсучасніших і найпередовіших поглядів на літературу, відкидаючи усі старі форми роману, побудованого на інтризі з драматичними комбінаціями, і вимагаючи, щоб матеріалом для роману було життя, тільки життя без усяких інтриг і грубих пригод». Тургенєв зі свого боку дуже цінив Мопассана. Толстой розповідає, що одного разу під час перебування в Ясній Поляні Тургенєв дістав зі свого чемодана маленьку французьку книжку і простягнув йому. «Прочитайте при нагоді, — сказав він. — Це молодий французький письменник. Подивіться, це непогано…». Це був «Дім Тельє».

Щодо стилю і композиції Тургенєв був учителем для французьких письменників 1860–1880 років. Нам не завадило б перечитати його зараз, коли, як каже Андре Жід, письменник не може говорити про будь-який предмет, не порівнявши його з десятьма іншими. Тургенєв, як, втім, Стендаль і Меріме, Чехов і Толстой, знав, яка велика сила слова. Одне, часто вживане слово, навіть відірване від контексту, викликає до життя предмет, який позначає. Коли б це було не так, навіщо тоді мова? Але, коли одного слова досить, навіщо прикрашати його непотрібними і потворними rocailles[124]? Я знаю, що блиск граней і словесна гра завжди приваблюють пересиченого читача. Знаю, що можуть сказати: «Легко писати скупо, коли тобою не володіють сильні почуття». Але це не характерне ні для Меріме, ні для Стендаля, ні для Тургенєва. Усім трьом була властива тонка і жива чутливість. Але вони тільки вважали — і я так само, як і вони, — що справжнє почуття пізнається якраз за відсутністю награних надмірностей і що мелодрама не є драмою. Коли Байрон наприкінці свого короткого життя зазнав справжньої драми, він з огидою відвернувся від мелодраматичних поем, які написав у юності. Коли Тургенєв під час своєї дворічної хвороби намагався оцінити власну творчість, він міг думати про неї з задоволенням і, коли надавав якогось значення посмертній славі, міг на неї розраховувати. Правда не старіє, і діти й сьогодні схожі на сина Гектора і Андромахи[125]. Можна, як він говорив, «бути оригінальним, не будучи ексцентричним». Я навіть вважаю, що справді оригінальним можна бути тільки не будучи ексцентричним.

Учитель Тургенєва Пушкін писав:

Поэт! не дорожи любовию народной,

Восторженных похвал пройдет минутный шум,

Услышишь суд глупца и смех толпы холодной,

Но ты останься тверд, спокоен и угрюм.

Ты царь, живи один. Дорогою свободной

Иди, куда влечет тебя свободный ум,

Усовершенствуя плоды любимых дум,

Не требуя наград за подвиг благородный.

Они в самом тебе. Ты сам свой высший суд,

Всех строже оценить умеешь ты свой труд.

Ты им доволен ли, взыскательный художник?

Доволен? Так пускай толпа его бранит

И плюет на алтарь, где твой огонь горит,

И в детской резвости колеблет твой треножник.

Тургенєв протягом усього свого життя був для самого себе цим вимогливим критиком, цим «вищим судом». Через п’ятдесят років після його смерті ми ратифікуємо мовчазний вирок, який він виніс на користь своїх творінь[126].

Лев Толстой

[127]

Найвизначніший

Кажуть, що творіння Шекспіра, Бальзака і Толстого — три найбільших пам’ятники, споруджених людством для людства. Це вірно.

У творчості цих велетнів