Читати книгу - "Протистояння. Том 2"

подобався. Проста душа, але ж і головатий. У нього є чуття, що як робиться. Вона не здивувалася, коли саме він зміг увімкнути те, що зараз усі називають «Радіо Вільної зони». Такий чоловік спробує полагодити акумулятор вашого трактора епоксидкою, коли він починає розпадатися надвоє, і якщо все вдасться, то, чого там, він просто зніме свій безформний капелюх, почеше лисувату маківку і буде всміхатися-всміхатися, наче він – одинадцятирічний школяр, який зробив уроки й уже взяв вудку, щоб іти на риболовлю. Такого добре мати під рукою, коли щось негаразд, – у такого чоловіка все завжди якось вдається там, де практично ні в кого не виходить. Він може поставити правильний клапан на насос для велосипеда, якщо шина для нього виявляється завеликою, і з першого погляду здогадається, що там дирчало в печі, але коли доводиться мати справу з розкладами, то він якимось чином примудряється спізнюватися на роботу й іти з неї зарано, за що його незабаром звільнюють. Він знає, що можна удобрювати кукурудзу свинячим гноєм, якщо правильно його замісити, вміє засолити огірки, але до нього ніколи не доходить, як оформлюються документи на прокат машини, і він геть не розуміє, як його на цьому щоразу дурять. Заява на роботу у виконанні Ральфа Брентнера виглядала б так, наче її перед тим засунули в блендер… написана безграмотно, по кутках пом’ята, з ляпками й слідами жирних пальців. Його трудова книжка, певне, нагадує шахівницю, яка обпливла навколо світу на вантажному пароплаві. Але коли починає рватися сама тканина світу, якраз такий Ральф Брентнер не побоїться сказати: «А давайте-но ляпнемо сюди епоксидки – може, склеїться?» І частіше вдається, ніж не вдається.

– Ти хороший хлопець, Ральфе, знаєш? Ти саме такий.

– Та й ви, матінко. Звичайно, ви не хлопець, але ви розумієте, що я хочу сказати. У кожному разі, коли ми працювали, там Редман пробігав. Хотів Нікові сказати про якийсь комітет.

– А Нік що?

– Та він сторінки зо дві настрочив. Але для мене добре те, що добре для матінки Ебіґейл. Вам як?

– Ну, та що така стара жінка може сказати про такі справи?

– Багато, – серйозно, майже вражено промовив Ральф. – Ви – причина того, що ми тут. Певне, ми зробимо все, чого ви хочете.

– Я хочу ось чого: жити вільно, як завжди жила, як американка. Я тільки хочу сказати своє слово, коли на те прийде час. Як американка.

– То ось вам і час.

– А решта теж так відчувають?

– Закластися можна.

– То добре, – матінка спокійно погойдувалася в кріслі. – Усім треба братися до діла. Дехто зовсім байдикує. В основному просто ждуть, доки їм хтось скаже, де стати і що робити.

– То я можу продовжувати?

– Що?

– Ну, Нік зі Стю питають, чи можу я знайти друкарський прес і запустити, якщо вони ввімкнуть електрику. Я сказав, що обійдуся й без електрики, піду просто в школу і знайду найбільший ручний мімеограф, який трапиться під руку. Вони листівок хочуть, – він похитав головою. – Ще й скільки! Сімсот. Ну, нас тут лише чотириста з чимось.

– І ще дев’ятнадцятеро коло воріт. Вони ще й сонячний удар отримати можуть, поки ми тут щебечемо. Приводь їх!

– Приведу, – Ральф зібрався йти.

– І, Ральфе…

Він озирнувся.

– Надрукуй тисячу, – сказала вона.

* * *

Вони одне за одним пройшли у ворота, відчинені Ральфом, і вона відчула свій гріх, той самий, який вважала матір’ю усіх інших гріхів. Батько всіх гріхів – крадіжка: сухий залишок кожної з Десяти Заповідей: «Не кради». Убивство – це викрадення життя, перелюб – подружжя, захланність – таємна, тиха крадіжка, яка відбувається в печері кожного серця. Марно прикликати ім’я Бога – це крадіжка Його імені, яке вихоплюють з Дому Божого і відправляють, немов шльондру, на вулицю. Вона ніколи не була особливою злодійкою: хіба дрібничку якусь вряди-годи могла присвоїти.

А матір гріхів – гординя.

Гординя – жіноча половина Сатани в людському роді, тихе яйце гріха, завжди плідне. Гордість не пускала Мойсея в Ханаан, де виноград був такий великий, що люди носили одне гроно удвох на жердині. «Хто видобув воду зі скелі, коли ми хотіли пити?» – питали діти Ізраїлю, і Мойсей казав: «Це зробив я».

Вона завжди була гордою жінкою. Пишалася підлогою, яку вимила, повзаючи на колінах (але Хто ж дав їй руки, коліна та й саму воду, щоб мити?), пишалася дітьми, які виросли як слід: жоден не потрапив до в’язниці, ніхто не захопився наркотиками чи пияцтвом, ніхто не скакав у гречку, але ж матері дітей – дочки Божі. Вона пишалася своїм життям, але не вона його створила. Гордощі – прокляття волі, і, як жінка, вона має свої хитрощі. Досягши свого поважного віку, Еббі ще не знає всіх ілюзій гордощів, не опанувала їхні принади.

І коли вони увійшли у двір, вона подумала: «Вони прийшли побачити саме мене». І слідом за цим гріхом з глибини її свідомості піднялася низка непрошених блюзнірських зіставлень: як вони йдуть одне за одним, немов причасники, – молодий ватажок майже не підіймає очей, поряд – світловолоса жінка, за ним – хлопчик і темноока жінка, що в її чорному волоссі окремі пасма побіліли. За ними – всі решта.

Молодик піднявся на ґанок, але його супутниця залишилася внизу. Волосся в нього було довге, але чисте. Він доволі помітно заріс золотисто-рудою бородою. Чоловік мав сильне обличчя, на якому зовсім нещодавно прорізалися стурбовані зморшки: навколо рота і через лоб.

– Ви – дійсно справжня, – тихо промовив він.

– Ну от і я так завжди вважала, – сказала вона. – Я Ебіґейл Фрімантл, але мене тут всі більше звуть матінкою Ебіґейл. Ласкаво просимо до нас.

– Дякую, – хрипкувато промовив він, і вона побачила: чоловік стримує сльози. – Я… ми раді, що опинилися тут. Мене звати Ларрі Андервуд.

Вона простягла йому руку, і він узяв її обережно, благоговійно, і знову в ній ворухнулася гордість, оця пиха. Здавалося, він вважав, що в ній палає вогонь, який може його спопелити.

– Ви… мені снилися, – незграбно промовив він.

Вона усміхнулася й кивнула йому, і він розвернувся необережно, мало не перечепившись. Пішов униз сходами, опустивши плечі. Нічого, він випростається, подумала вона. Тепер він тут, він виявить, що не мусить тримати на плечах увесь світ. Чоловік, який ставить себе під сумнів, не повинен занадто довго щось робити з останніх сил, доки не зміцнів, – а цей Ларрі Андервуд ще трохи зеленкуватий, ще може гнутися. Але матінці він сподобався.

Наступною підійшла його жінка, симпатична й невеличка,