Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

родинна історія… принаймні до 1638 року – саме тоді з безіменного натовпу в Лондоні виринув перший прабатько їхнього роду. Він протримався на плаву достатньо, аби його занесли до церковних архівів як Мертона Давнза, каменяра. Чотири роки тому це родовідне дерево опублікували в «Новоанглійському генеалогові» – складала його саме Карла.

І тепер вона гладила книгу з іменами, довідатися про які було так непросто. То був її прихисток – безпечна територія, на яку не ступав ніхто зайвий. Френ замислилася, чи не було серед тих предків злодіїв? Алкоголіків? Самотніх матерів?

– Як же ти могла так учинити зі мною, з батьком? – врешті спитала Карла. – Хто то був? Той хлопчисько, Джессі?

– Так, Джессі. Він і є батько.

Карла здригнулася від того слова.

– Як ти могла? – повторила вона. – Ми все зробили, щоб виховати тебе належним чином. Це просто… просто…

Вона закрила обличчя руками й заплакала.

– Як ти могла? – рюмсала вона. – Це таку дяку ми отримуємо за всю нашу турботу? Ти йдеш собі і… і… злягаєшся з якимось хлопчиськом, наче сучка в тічці! Погане дівчисько! Погане дівчисько!

Вона зайшлася плачем, прихилившись до камінної полиці, однією рукою прикривши очі, а другою так само ковзаючи по зеленій палітурці. Тим часом годинник спокійно відлічував час.

– Мамо…

– Замовкни! Ти вже все сказала!

Френні незграбно підвелася. Ноги здавалися дерев’яними, та, певне, це було не так – вони тремтіли. З очей у Френні також побігли сльози, але вона не зважала. Вона не збиралася дозволити цій кімнаті завдати їй чергової поразки.

– Я піду.

– Ти їла за нашим столом! – зненацька закричала на неї Карла. – Ми любили тебе… підтримували… і ось що ми маємо! Погане дівчисько! Погане дівчисько!

Засліплена слізьми, Френні зашпортнулася – права ступня зачепилася за ліву гомілку. Втратила рівновагу й полетіла, виставивши руки. Скронею вдарилась об журнальний столик, а одна рука зачепила вазу з квітами, і та вивернулася на килим. Посудина не розбилася, однак із неї полилася вода, і сизий килим став сірим, як шифер.

– Дивись! – закричала Карла мало не переможним голосом.

Від сліз у неї з’явилися синці під очима, і волога прорізала в макіяжі дві світлі доріжки. Вигляд вона мала змарнілий та напівбожевільний.

– Дивись, ти зіпсувала килим, бабусин килим…

Френні сиділа на підлозі й очманіло терла голову. Вона й досі плакала. Їй хотілося сказати матері, що то лише вода, та нерви в неї геть розхитались, і вона вже не знала, так це чи ні. Справді вода? А може, сеча? Що з двох?

Рухаючись із тією ж моторошною швидкістю, Карла Ґолдсміт підхопила вазу й затрусила нею перед лицем дочки.

– Що плануєте робити, міс? Плануєте лишитися тут? Невже ти думаєш, що житимеш і їстимеш у нашому домі, а сама будеш вештатися з місцевими кобелями? Бачу, вгадала. Так ось дзуськи! Дзуськи! Я цього не потерплю. Не по-терп-лю!

– Не буду я тут лишатися, – пробурмотіла Френні. – Ти думала, мені захочеться жити з вами?

– І куди ж ти подінешся? До нього переїдеш? Сумніваюся.

– Гадаю, до Боббі Ренґартен у Дорчестер або до Деббі Сміт у Соммерсворт.

Поступово Френні опанувала себе й зіп’ялася на ноги. Вона ще плакала, проте вже сама почала злитися.

– Хоча це не твоє діло, – докинула Френні.

– Не моє діло? – відлунила Карла, усе ще тримаючи вазу. Обличчя в неї зблідло до пергаментно-білого кольору. – Не моє діло? Те, чим ти займаєшся під дахом цього будинку, не моє діло? Ти невдячна мала лярва!

Вона ляснула Френні по лицю – так ляснула, що в дівчини хитнулася голова. Френні перестала терти ґулю й натомість узялася терти щоку, дивлячись на матір і не вірячи.

– Отака дяка за те, що ми влаштували тебе в гарну школу, – сказала Карла й показала зуби, розтягнувши губи в безжальний, страшний вишкір. – Тепер ти ніколи не довчишся. Вийдеш заміж і…

– Я не збираюся за нього заміж. І школу кидати також не буду.

Карла вибалушила очі. Вона дивилася на дочку, як на божевільну.

– Це ти про що? Про аборт? Ти хочеш зробити аборт? Хочеш стати не лише волоцюгою, а й убивцею?

– Дитину я залишу. Доведеться пропустити весняний семестр – довчуся наступного літа.

– І на який кошт учитимешся? На мої гроші? Якщо така твоя думка, то доведеться тобі її змінити. Така сучасна дівчина не потребує батьківської допомоги, чи не так?

– Допомога мені б знадобилася, – тихо сказала Френні. – А гроші… якось протримаюся.

– У тебе зовсім сорому не лишилося! Думаєш тільки про себе! – закричала Карла. – Господи милий, що твій фокус зробить із нами з батьком! А тобі ж геть байдуже! Ти розіб’єш батькові серце, і…

– З моїм серцем начебто все гаразд, – почувся від дверей спокійний голос Пітера Ґолдсміта.

Френні з матір’ю крутнулися до нього. Так, він стояв у дверях, та через поріг не переступив – носаки його робочих черевиків були за кілька дюймів від місця, де закінчувався дешевий коридорний килим і починався килим вітальні. Зненацька Френні усвідомила, що бачила його на тому самому місці безліч разів, та чи заходив він до вітальні? Чи заходив до самої кімнати? Цього вона не пригадувала.

– Що ти тут робиш?! – гаркнула Карла, раптом забувши про гіпотетичну шкоду, заподіяну серцю її чоловіка. – Я гадала, що сьогодні ти працюєш до самого вечора.

– Я помінявся з Гаррі Мастерсом, – мовив Пітер. – Карло, Френ мені вже розповіла. Ми станемо дідусем та бабусею.

– Дідусем! Бабусею! – вискнула вона та зайшлася огидним, недоладним сміхом. – Я сама розберуся. Вона тобі все розповіла, а ти змовчав. Гаразд. Іншого від тебе я й не чекала. Однак зараз я зачиню двері, і ми вдвох у всьому розберемося, як слід розберемося.

Вона всміхнулася до Френні, гірко й показово.

– Лише ми… дівчата.

Вона взялася за ручку дверей до вітальні й почала їх зачиняти. Френні очманіло дивилася на це, намагаючись зрозуміти раптовий гнів та ядучість власної матері.

Пітер виставив руку, – повільно, неохоче, – і двері спинилися, зачинившись тільки наполовину.

– Пітере, я хочу, щоб ти залишив це мені.

– Знаю. У минулому я так і робив. Але не цього разу, Карло.

– Це не твоя парафія.

– Моя, – спокійно відказав Пітер.

– Татку…

Карла розвернулася до неї; пергаментно-біле обличчя на вилицях поплямувалося червоним татуюванням.

– Не смій до нього звертатися! – крикнула вона. – Не з ним ти говориш! Так, ти завжди вміла так до нього підлащитися, що він виконував будь-яку дурнувату забаганку, або ж замилити йому очі, аби він став на твій бік, що б ти не накоїла, та