Читати книгу - "З вершин і низин, Франко І. Я."

Тоді, як ту дрібку надвоє роздерти?

Ні, я вас не буду ділити! Як мож,

Так жийте прикупі, а схочете тож

Ділитись - діліться по моїй аж смерти».

Та сталося, бачте, що дід і сини

Померли на тифус одної весни,

Лишивши по двоє дітей малолітніх.

Я на́йстарший був, мав три роки з весни,

Стриків хлопець - півтора; в мами й стрийни́

При грудях дівчатка були. По бездітних

Багатших сусідах мами́ роздали

Нас, хлопчиків,- бач, не було з чого жити.

Дістодьто, годуйте, допоки малий,

А виросте, мусить за все відслужити.

І ми наслужились, назнались біди!

Мами́ повмирали. Мені вже тогди

Було двадцять літ, я покинув служити,

До хати пішов, оженивсь і, як слід,

Обняв усе поле, що нам лишив дід,

І став на нім в бідності жити.

Гадав я: сплачу малолітнім тамтим,

І поле по дідовій волі

Останесь ціле, то хоч я на тім полі

Вдержусь, а то впадесь у руки чужим.

Дівчат повіную, а старший братій

Присране де-будь до вдової…

То так, як би двом у сорочці тісній:

Волить хоч один, та ходити в цілій,

Ніж дерти сорочку надвоє,

Бо жа́ден тоді не буде мав що вбрать.

Отак я, бувало, частенько

Говорю тамтому. Та ба, любий брат

Лиш вислухав все те чистенько

Та й зараз до суду. Списать зажадав,

Що там на всі діти лишилось,

І щоб все напів поміж них поділилось

Так, як би їх тато окремо вмирав.

Я вчув се, і сумно зробилося. Шлю

До нього людей, щоб згодились на сплату;

Сам ходжу за ним і благаю-цвілю:

«Вважай, переділимо поле і хату,

То що ж на тих кусниках будем робить?

Вважай, дід-небіжчик не хтіли ділить,

А ти хочеш дідову волю ламати?"

Дарма, він про сплату не хоче і знати!

Минуло два роки, і з суду ми нині

Декрети дістали: усе, що дід мав,

Між нас поділити по рівній частині,

А кождий щоб з того сестру звінував.

І що тут робити, порадьте, сли ласка!

Зруйнують дочиста, як вкроять отак

Півгрунту! Моя вже задо́вжена частка.

Сестри не звіную, і сам я жебрак.

Я думаю свідків до суду вести,

Що дід не хотів ділить поля,-

То, чень, йому скажуть на сплату піти,

А ні, га! - то дійсь божа воля!»

Я думав про людське братерство нове,

І думав, чи в світ воно швидко прийде?

І бачив я в думці безмежні поля:

Управлена спільним трудо́м, та рілля

Народ годувала щасливий, свобідний.

Чи се ж Україна, чи се край мій рідний,

Обдертий чужими і світом забутий?

Так, се Україна, свобідна, нова!

І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. Он там

За зорану межу б'єсь з Грицем Степан;

Там дід оре поле, старенький, як гриб,

І плаче за сином, що в Боснії згиб;

Там батько за сином з дрюком уганяєсь;

Там мачухи лютий проклін розлягаєсь…

О краю мій рідний, недолею гнутий,

Пропасти би радше тобі, ніж коли б

Така твоя доля повік мала бути!

1881

Стану я ранком на зораній ниві:

Пурпуром сонце на сході горить,

Пташечки в гаю щебечуть, щасливі,

В моїм лиш серці гризота кричить.

Пане всіх творів, властивче природи,

Глянь, що́ в ній щастя, що в ній красоти!

Чом в твоє серце краса та не входить,

Чом так нещасний, пригноблений ти?

Поле плодюче, цари́на відкрита,

Трави густі по лісах і лугах -

Чом же тебе не годують досита,

Чом же ти з голоду мреш по хатах?

В гір твоїх лоні залізо чима́ле,

Чом же тупії твої лемеші?

Чи лиш на теє залізо те здале,

Щоб тебе в пута кували чужі?

В твоїм підгір’ю ллєсь світло жарюче

В струях хрустальних, бурлить і кипить;

Чом же ти, світло в чужі землі шлючи,

Сам мусиш темний, непро́світний жить?

Солі святої твій край також ситий

В б’ючій норі, хрусталевій скалі;

Чом же несо́лений хлібець їси ти?

Чом же не стався ти сіллю землі?

Серце моє припадає, тремтячи,

К тобі, о скибо мужицька, тверда

Дух мій в нутро твоє то́не гарячий,

Наче у море блискуча звізда.

Кожду пилинку твою проникає,

Кождий камінчик, корінчик, сучок,

В кождої часточки сквапно питає:

«Хто се з вас виссав плодючий ваш сок?

Адже ж століття замерклі, закляті

Трупом і кров’ю вас щедро гноїли -

Чом же тепер ви на хліб не багаті? -

Де ви святії ті соки поділи?»

1881

Як люблю я по лісі блукати

У гарячу днину літну,

В темній тіні дерев спочивати,

Де тиша ніби просить до сну!

Самота вкруг, а все ж не пустинно,-

Оживуща, свята самота:

Доліта аж до серця невпинно

Безконечная пісня життя.

І щасливий я, поки гублюся

Без доріжки в гущаві рясній,-

Та людей я спіткати боюся,

Люди рай розбентежують мій.

Люди всюди й до божого раю,

Своє горе і сльози несуть,

І не раз я, тривожний, стрічаю

Те проклятеє горе аж тут.

От обдертий дідусь-старовина

Шкандибає, аж гнесь до землі,

Гне додолу його