Читати книгу - "Руді сестри, Франсіско Гарсія Павон"

Пучадес часто думав, що Марія де лос Ремедіос не вбачає різниці між чоловіками, що нею рухає первісна біологічна хіть, що шукає тільки навпомацки, безбач, тіло самця — не лице і не людину, а лиш тіло. її мати, донья Марія Старша, безперечно, вчувала, що з донькою щось негаразд. Ні, аж ніяк не нездійснена, ні материнські бажання були причиною «відчуження» Марії де І лос Ремедіос, як то якось казав йому Хуліан. Пучадес ніколи не чув, щоб вона заводила мову про дітей. Для нормальних жінок, матерів, бажання — це дорога до мети. Для Марії де лос Ремедіос дорога й була метою.

Наприкінці п'ятдесятих років Пучадес зазнав тяжкої кризи. Немов його посадили на ланцюг. Безнадія завдовжки в двадцять років стала раптом нестерпною. Він інтуїтивно здогадувався, що вже спокутував свою «провину» з надвишкою… Натрапляв у газетах і часописах на прізвища багатьох товаришів з часів війни, котрі тоді значили менше за нього. Навіженство Марії де лос Ремедіос — невтомне, механічне, повсякчасне — почало його дратувати, збуджувати ворожість. А без цього єдиного просвітку, який допоміг йому знести майже двадцять років відлюдництва, все ставало похмурим і скінченим.

Така різка зміна не залишилась без уваги обох жінок, і почався період утисків і нагляду. «Певне, вони побоювались, — думав Пучадес, — що коли я відчую себе вільним і вийду звідси, чари розвіються». Шлюбні плани й легалізація Пучадеса на часі зависли.

Останнім часом їхні взаємини досягли такої напруги, що Маноло цілими днями не піднімався нагору, нидів у тій могилі, переповненій його особою аж до найменшої щілини.

Криза досягла кульмінації, коли він помітив, що йому цензурують пресу. В його руки потрапляли тепер лише газети й часописи, в котрих бракувало деяких сторінок. У відповідь на свої протести діставав непереконливі пояснення. Як у давніші часи — він згадав собі тривожні місяці після закінчення світової війни в 1945 році — почав слухати зарубіжні радіостанції. І відразу збагнув причину тієї «цензури» — оголошено амністію. Він не сказав нічого. Всю ніч не склепив очей. Зрештою вирішив щось робити, покликати когось на допомогу. До кого він міг звернутись? До єдиної прихильної до нього душі з минулих часів, адресу котрої він знав. Останніми роками не раз телефонував до сестер Пелаес, не озиваючись, тільки щоб допевнитись, що вони живуть. Одного разу слухавку взяла служниця, чи хто там, і він довідався, що Марія так і не вийшла заміж. Вона вільна. Найліпше було б утекти… Але як? Вони стежили за кожним його кроком. Тепер він був справжнім в'язнем. Лишалося тільки діждати оказії й викликати сестер телефоном.

Так і сталось. Того дня, коли його стражниці, як він знав дрімали своїм звичаєм по обіді у вітальні, тихенько піднявся на гору й накрутив номер Пелаесів… До телефону підійшла Алісія «Це Маноло, Маноло Пучадес. Я прошу вас визволити мені звідси. Я під замком, приходьте негайно… Маріє, це ти, Маріє? Це я, Маноло, твій Маноло. Приходь! Приходь швидше…»

Ледь він продиктував їм адресу вілли, як у дверях з'явилися стривожені Марія де лос Ремедіос та її мати. Не мовили ані слова, зачекали, доки він зійшов до підвалу, і вперше за тридцять років замкнули його на ключ. Десь за півгодини двері відчинились, і до кімнати увіпхнуто двох стареньких — переляканих і водночас кумедно відважних.

Упізнавши їх, він дізнав одного з найхимерніших вражень у своєму житті. Це не були сестри Пелаес, старші на тридцять чотири роки. Це було щось інше. Йому здавалося, що він бачить тридцять чотири роки історії у тілесному втіленні, сконцентровані в муміях, котрі втекли з Ескуріалу чи іншого музею. Вони являли собою щось неймовірне — воскреслу історію, витягнуту з домовин, з музеїв, зморщену, потемнілу, без ореола. Спорохнявілий час, магічним чином прикликаний перед очі у наймізернішій, найогиднішій поставі. Це було віддзеркалення його власної руїни, його власної мертвотності, його безповоротно змарнованого життя. Й Іспанії, яка пробувала без нього, недолуга й вичерпана. Це був символ всього того, чого він не міг прожити. Рештками того, що минулося й не могло вже вернутись.

— Ясна річ, якби він хотів, — зітхнула Марія, — за тридцять років знайшов би оказію… Від нашого тата у нас лишилися зв'язки у вищих колах. Тридцять років…

Пучадес досі стояв біля вікна. Алісія роздивлялася на свої руки. Марія вередливо закопилила губу, мов та дитина. Пліній згадав про кімнату духів, про манекен у республіканському мундирі з фотокарткою, припасованою до шиї, й нашитим сукняним серцем.

Тридцять років мовчання для Пучадеса. Тридцять років панування для Марії де лос Ремедіос. Плінія аж дрож узяв, який він, своїм звичаєм, визначив як історичний.

Марія раптом схлипнула й зайшлася сухим плачем без сліз.

Пучадес зиркнув скоса на неї і відвернувся.

— Маріє, прошу тебе! — не дуже переконливо озвалась Алісія.

— За тридцять років… за тридцять років… — повторювала Марія з дитячою впертістю, — не знайшов часу дати про себе знати… Ви можете в це повірити, Плінію? А тепер навіщо це? Подивіться, Мануелю, подивіться на моє зморщене обличчя! Куди мені тепер? — раптом закричала вона з надривом. — А я марила про дітей! — і, уткнувшись обличчям в стіл, знову зайшлася плачем — чорним, безнадійним.

Пліній запитально поглянув на Алісію. Та лиш стенула плечима, немов кажучи: «Бідолашна! Цього слід було чекати. Вона ле така, як я». Потім поклала руку сестрі на голову:

— Заспокойся, Маріє! Заспокойся! Ніколи не є запізно… Марія випросталась, уся в сльозах, з невидющим поглядом, ледь стримуючи лють, і верескливим ламким голосом, дивлячись у спину Пучадесу, заговорила, затинаючись:

— Маноло, присягнись, присягни пам'яттю своїх покійних батьків, що ти ніколи цього не хотів! Що то все вона! Що то вона тебе примусила! Присягнися!

Чоловік не відповів. Навіть не обернувся. Лиш у розпуці поклав руки на шиби вікна, як, певне, робив тисячі разів за ці тридцять років.