Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Під час зустрічі з Пузицьким комдив розплакався.

— Не власну гірку долю оплакую я, — проскиглив він крізь сльози, — ні. Тільки як подумаю, що немає з ким боронити Батьківщину, то й сльози навертаються…

Те, що побачив Пузицький у тиловому місті Бердичеві, справді викликало велику тривогу. На кожному кроці він зустрічав військових, «переважно на візниках, гарно одягнених, до зубів озброєних. Хоч була ще рання пора, вони в більшості були п'яні, співали або просто кричали… Гуляло вояцтво в запіллю, гуляли старшини і козаки, плюгавлячи нашу визвольну ідею» [114, с. 10].

Щоб вгамувати голод, Пузицький зайшов у перший-ліпший шинок. Запитав кельнера:

— З якого приводу в місті так багато війська?

Кельнер здивовано зміряв Пузицького з ніг до голови і відповів російською:

— Ето што! Вот вєчєром заґлянітє, то здєся і дєвіц будєт пално!

«Плач, отамане Палію! Плач!.. — ледь не вигукнув Пузицький. — От де таїться перемога червоних… Що та крапля вояцтва, яка незмінно несе всенький тягар бойового життя! Тут, у запіллю, життя б'є джерелом, це бенкет серед чуми» [114, с. 10, 11].

Взявши візника, Пузицький поїхав на Лису гору, де в касарнях перебувала 2-га бригада Сірої дивізії, точніше її рештки. Хотів попрощатися з бойовими побратимами, з якими воював під Бахмачем, Крутами, Плисками й Ніжином. Годину побув полковник серед рідних людей. Як завжди, сірожупанники справили «найліпше вражіння». Всі вони добре розуміли, що «не пора в час боротьби сидіти в касарнях…» Багато старшин і козаків просили перевести їх до складу 17-ї дивізії, яку мусив організувати їхній командир [114, с. 11].

Для повноти вражень Пузицький зайшов і до найліпшого бердичівського готелю, реквізованого українським військом. Тут енергійно пиячили старшини, лунав п'яний сміх веселих жінок [114, с. 11].

З тяжким враженням і невеселими думками від'їхав полковник до Здолбунова. Висновок був невтішний: «…Вся сіль була в нетвердій владі, від якої все залежало». Корінь зла лежав у політикуванні, яким займалися практично всі — «уряд, політичні угрупування, отамани… (Вони) притримувалися гасла: перш соціалізм, а потім держава. І держава тонула в соціалізмі… Купка української інтелігенції не зуміла опанувати народніх мас, не зуміла пробудити в цих масах національної пристрасти», — так міркував Антін Пузицький, наближаючись до Здолбунова [114, с. 13].

З Пузицьким до 17-ї дивізії на посади командирів полків пішли сотник Микола Байко та поручник Анатоль Костик. Попри те що відхід Пузицького був для сірожупанників великою втратою, морально-психологічний стан у полку лишався добрий — старшини товаришували між собою, мали й довіру серед козаків. Не помітно було ні інтриганів, ні честолюбців. «Кожний добросовісно виконував свої обов'язки…» [96, с. 313].

За тиждень відпочинок закінчився — три Сірі полки отримали наказ відбити Коростень, бо Січові стрільці вже встигли здати його, відкотившись на станцію Турчинка. А Роман Сушко зі штабом опинився аж у Житомирі.

Напередодні від'їзду Сірих полків трапився інцидент. Військовий урядовець, що днів десять тому добровільно зголосився до 1-го Сірого полку, попрохав Проходу, аби той як начальник штабу вимагав від коменданта станції Житомир дати відкритий вагон для автомобіля.

— А де ви його взяли? — здивувався Прохода.

— Я його реквізував. Дуже добрий автомобіль, — відповів ініціативний урядовець.

— Такі свавільні реквізиції у нас називають грабіжництвом. А за грабунок належить розстріл на місці. — І Прохода вийняв з кобури пістолет.

Урядовець прожогом вилетів з помешкання. Більше він нікому на очі не траплявся. Довелося в наказі оголосити його дезертиром, як і старого товариша — хорунжого Калитенка, що, не попрощавшись із товариством, покинув полк. «Він був родом з Житомирщини і не хотів далі відходити в невідоме, — писав Василь Прохода. — Силою ми його… не тримали б і з миром відпустили. Його провиною було недовір'я до нашої добродружності» [96, с. 315].

Оскільки штаб Сірої дивізії активності не виявляв, Прохода порадив полковникові Ґанжі, як старшому з командирів полків, не чекати вказівок від малоініціативного Палія, а створити Турчинську групу та очолити її. Петро Ґанжа так і зробив. Але Січові стрільці відмовилися виконувати його накази і невдовзі від'їхали на відпочинок до Житомира.

Тиждень, який провели сірожупанники на фронті, минув спокійно. Лише в селах біля залізниці траплялися дрібні сутички між розвідниками ворогуючих сторін. І добре, що червоні не виявляли активності, бо сірожупанники не мали гармат і у разі наступу ворога довелося б нелегко. Щоб посилити Турчинську групу, командування вислало з Бердичева Сірий гарматний полк, але чомусь не потягами, а пішим ходом. А до Турчинки було майже 200 верст!

Все ж 1-ша гарматна батарея дійшла до місця призначення. 2-га, на її щастя, дісталася тільки Житомира. Справа в тому, що Сірі піші полки вже отримали наказ повертатися до Бердичева. І коли 1-ша гарматна батарея дісталася Турчинки, побратимів вже не застала. Треба було і їм завертати до Бердичева! А вагонів для гармат не виявилося, тож гармашам довелося знову рушати похідним порядком, та ще й без надійної стрілецької охорони.

Закінчилося все це дуже сумно. На 1-шу Сіру гарматну батарею, яку охороняло лише 25 вершників, 8 березня в районі Троянівки наскочило три сотні більшовицької кінноти. Врятувалося лише п'ятеро кінних сірожупанників. Вони й повідомили про трагедію [96, с. 315, 320; 95, с. 100]. Чи було когось покарано за цю болючу втрату? Навряд…

Сірі полки прибули на ст. Бердичів пізно ввечері 6 березня. Цього дня більшовики зайняли Фастів і Козятин. Серед залізничників кружляли чутки, що червоні наближаються до Бердичева. Щоб з'ясувати ситуацію, Василь Прохода разом з командирами полків Ґанжею, Овчаренком і Пархомюком пішов до Палія, що мешкав у місті.

Комдив був невдоволений нічним візитом, але старшини наполягли, щоб він проінформував їх про становище. Той оповів, що у Бердичеві все спокійно. А більшовицький виступ у Чуднові-Волинському ліквідовано відділом 3-го полку.