Читати книгу - "Дівчинка на кулі"

Нова палата виявилася велика: аж на вісім ліжок. У кожному з них лежали хворі дівчатка: більші й менші, майже дорослі й дошкільнята. Мені запропонували єдине вільне ліжко в самому кутку, а найстаршій у палаті пацієнтці медсестра наказала пильно стежити за моєю поведінкою, бо я щойно мало не вистрибнула з другого поверху. Усі вікна, крім малесеньких прямокутних кватирок, забили цвяхами. Зі мною розмовляли мій лікар, старша медсестра й тато. Усім їм я дала чесне слово, що більше ніколи й нікуди з лікарні втікати не буду.

А тим часом мене почали готувати до зондування. Дівчатка, які вже пройшли цю дуже неприємну процедуру, ділилися своїми враженнями. З усього сказаного я зрозуміла єдине: зондування — це жах! По-перше, треба ковтнути шланг, який лікар заштовхує аж у шлунок. По-друге, близько години лежати на боці з тим шлангом у шлунку й спостерігати, як із нього виходять шлункові чи й печінкові соки. Коли маленьким пацієнткам робили таку процедуру, то біля них обов’язково сиділи їхні матері. Я ж знала, що моя мама до мене в лікарню не прийде. Коли лікар запитав, чому, я відповіла, що не схоче, але він не повірив: мале — дурне, меле казна-що! Коли ж замість мами прийшов тато, його не пустили наглядати за мною під час зондування: в ті часи обов’язки чітко ділилися на чоловічі й жіночі — і ніхто з татів не міг перебувати з дитиною на лікарняному чи брати відпустку для догляду за малям. Лікаря дуже розлютила, а водночас чомусь сильно зацікавила відсутність моєї матері. Він старався розгадати таємницю її нехтування хворою дитиною, постійно розпитував, чому моя мама мене не любить, після чого я замикалася в туалеті й ридма ридала. Та найважче було спостерігати за тим, як до всіх пацієнток приходили відвідувачі, серед яких мами були найчастішими гостями. Мене ж провідував тільки тато, щоправда, по два-три рази на день. А якось приніс величезну розквітлу гілку сортового бузку. Щоб я не плакала, іноді разом із татом приходив і Генерал — Пал-Палич — та навіть приносив рудого пекінеса Рижика, в якого з рота кумедно звисав рожевий язичок. Песик був дуже гарний, потішний, веселий і добрий. Та я мріяла, щоб мене відвідала мама! Цілими днями тулилася носом до шибки, й відігнати мене можна було тільки тоді, коли чиїсь батьки кликали свою дитину до вікна, аби поспілкуватися через скло. Усі медики бачили, як я сумую. Зла прибиральниця якось навіть спересердя бовкнула:

— У цієї дитини мама вмерла, чи що?

Я не зрозуміла підтексту сказаного, тому сприйняла почуте буквально і впала у неймовірний розпач: моя мама не приходить тому, що вона вмерла! Я боялася запитати в тата, чи це правда, тільки з горя плакала вдень і вночі. Мабуть, саме через це лікування гепатиту, котре за сприятливих обставин закінчується за якихось три тижні, посувалося дуже мляво: печінка не зменшувалася, я нічого не могла їсти, худла на очах попри всі старання лікарів. Зібрали консиліум, призначили нове лікування — і знову ніяких зрушень! Поставити на ноги мене могла тільки поява найріднішої людини. Та мама й слухати про це не хотіла. На всі татові благання хоч раз навідатися до мене в лікарню вона відповідала категоричною відмовою:

— Нічого твоїй улюблениці не станеться! Вистачить того, що ти до неї щодня бігаєш!

— Таж дитина плаче!

— Дитина?! Дівуля стара! Плаче, кажеш? Менше буде пісяти!

Кілька разів, уже дорослою, я пробувала вивідати причину, чому мама так жодного разу й не відвідала мене хвору. Надія вмирає останньою, отож і в мене в душі до останнього жевріла квола надія, що мою неньку все-таки стримували якісь вагомі причини. Та у відповідь лунало:

— Поцілуй мене в ср…аку! — мама не звикла до «китайських церемоній» і вислови не особливо добирала. — Не хотіла — й не прийшла! Що, в мене іншої роботи не було?

Минули літа. І якось мою, вже сімдесятирічну, маму мені самій і довелося везти в лікарню із серцевим нападом. Зацитькувати її й умовляти погодитися на стандартні медичні процедури було ще важче, ніж малу дитину.

— Не хочу крапельницю! — впиралася мама.

— Але чому?

— Бо ти на моє життя важиш, ти хочеш моєї смерті!

— Мамо, від крапельниці не вмирають — навпаки, від неї стає легше.

— А я чула: як у вену повітря потрапить — одразу смерть!

— Подивіться уважно: у крапельниці нема ніяких бульбашок повітря! Та й медсестра досвідчена, не вперше крапельницю ставить. Давайте руку!

— Не дам!

— Мамо, у медсестри багато інших пацієнтів, вона з вами панькатися не має часу!

— То най собі йде до інших!

— Але ж лікар призначив вам крапельницю! І я купила дорогі ліки, які іншим способом ввести неможливо.

— То став крапельницю собі, як ти така мудра!

Коли ж призначили ультразвукове діагностування, що робили в іншому корпусі, мама вчепилася в мене обома руками:

— Сама не піду! І з медсестрою теж не піду, бо вона мене там залишить, а я назад не втраплю!

— Я відведу вас! Переставлю свою першу пару на потім (я вже тоді викладала в університеті). Ви підете в кабінет УЗД, а я зачекаю під дверима.

— Ні, не під дверима, а всередині! Як мені від того УЗД стане погано, будеш мене рятувати!

Та черга рухалася дуже мляво. Я розуміла, що мені давно пора бігти в університет, і ледве впросила маму відпустити мене. Коли ж після пари стрімголов повернулася назад, моя мама металася коридором, як поневолена рись:

— Де ти ходиш, заразо? Я вже думала, що тебе нині не буде! У мене все погано! Апарат показав, що все дуже зле, — а тобі й байдуже!

Я кинулася до лікаря. Він заспокоїв: звісно, оптимального стану здоров’я нема, але результати