Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

і показав на п’яту пораненого. — Ось витатуйовано його особистий номер і група крові. Має бути ще під пахвою. — І, немовби бажаючи показати свою обізнаність, він підняв на Оскарові сорочку, одвів його руку. У Лежнєва по спині забігали мурашки — він побачив есесівську мітку. Есесівець!

— Вам краще піти, — холодно сказала Ірина Лежнєву. — Я обробила рану, наклала шви, зараз ми переллємо кров і йому стане краще. Небезпеки немає. Гадаю, за два тижні він буде здоровий.

— Я піду в офіцерський вал. Другий столик ліворуч. Коли щось знадобиться — покличте мене.

— Гаразд, — сказала вона.

Лежнєв вийшов. Наступні півтори години він провів у компанії моторного майора — всі інші льотчики розбрелися хто куди. Незабаром за ними мав прийти автобус. Це влаштовувало Лежнєва. Не бажаючи ще раз випробовувати долю, він домовився з Петром, що з якоюсь групою офіцерів поїде автобусом — для цього прихопив і сховав під мундир пілотку, — а за півтора-два кілометри од замку під якимось приводом вийде. Тим часом його товариші повинні залишити підвали замку, перетнути шосе і чекати на Лежнєва біля труби водозливу. Місяць уповні, компас і вже знайома місцевість полегшували завдання.

О пів на третю Лежнєв пішов у лазарет. Подумавши, він вирішив, що Оскарові ніщо не загрожує і можна лишити його тут до цілковитого одужання. Треба було тільки домовитися про дату і місце зустрічі.

Оскара перенесли в палату. Ірина сиділа поруч на табуретці. Санітар-німець спав у приймальному покої на тапчані. Обережно ступаючи, щоб не розбудити санітара, Лежнєв зайшов до палати, причинив за собою двері. Ірина підвела голову.

— Як він? — спитав Лежнєв.

— Опритомнів, потім заснув.

— Залиште нас удвох.

— Не треба його будити, — відказала Ірина.

— А ви не вчіть мене, — обірвав її Лежнєв. — Вийдіть ї зачиніть двері.

Вона підкорилася. Хоч як не хотілося будити Оскара, а все-таки довелося. Прокинувшись, той заговорив перший:

— Вам краще піти звідси, поки не розвиднілося. За сім кілометрів по дорозі до міста ліворуч од шосе є фільварок Франца Гімпеля. Він був колись єгерем, добре знає ці місця. До того ж через ряд обставин користується заступництвом керівництва місцевого відділення СД. Та хай вас це не бентежить — зверніться до нього від мого імені. Він допоможе вам. Ось візьміть і передайте йому. — Оскар вийняв з-під подушки свій бумажник, дістав звідти невеличке фото. — Це моя мати — його сестра.

Вони домовилися про зустріч, і Лежнєв уже зібрався йти, коли до палати, не постукавши, ввійшла Ірина.

— Фрау Ада, — самими губами сказала вона, а голосно мовила: — Пане обер-лейтенант, вас просять вийти в приймальню.

Лежнєв перезирнувся з Оскаром.

— Хто ця Ада? — тихо спитав Оскар.

— Начальниця санаторію, — відповів Лежнєв.

— Якщо спитає, скажіть, що я ваш знайомий. Ми разом відзначали Новий сорок другий рік у Берліні в ресторані напроти Гедехніхскірхе. А тут зустрілися випадково.

Ірина не зводила з них очей — вона чула все, що казав Оскар, але нічого не розуміла.

— Швидше одужуйте, Фріснер, — голосно мовив Лежнєв і вийшов у приймальню.

Неприємний холодок пробіг у нього по спині, коли поруч фрау Ади він побачив майора фон Бюлова. Біля дверей у коридор стояв якийсь здоровило у цивільному. Майор фон Бюлов теж був у цивільному. Ірині звеліли вийти з лазарету. Тільки-но вона вийшла, фон Бюлов швидко спитав у Лежнєва:

— Капітан Фріснер ваш приятель?

Лежнєв помітив, що на столі, накритому білою скатертиною, лежить довідка військового госпіталю.

— Я знаю його по Берліну, — спокійно мовив Лежнєв, відзначивши про себе, що фрау Ада причинила двері, які вели в палату.

— Ваші документи, — зажадав абверівець.

Лежнєв подав йому посвідчення.

— Отже, ви знайомі з Фріснером по Берліну? — перепитав фон Бюлов, роздивляючись посвідчення обер-лейтенанта Зінгера.

— Ми зустрічали в одній компанії Новий рік. Але чому ви про це питаєте? — дозволив собі обуритися Лежнєв.

— Бо мені, — скривив тонкі нервові губи майор, — як офіцерові абверу, надано право запитувати.

— Зводите картярські рахунки? — посміхнувся Лежнєв, вирішивши, що треба бути трохи нахабнішим.

— Що?! — обличчя майора зсудомила лють. — Цього я вам не подарую, Зінгер!

— Яке звання мав Фріснер, коли ви з ним познайомилися? — спитала Лежнєва фрау Ада.

— Якщо не помиляюся, він уже тоді був капітаном.

— Помиляєтеся, Зінгер, — посміхнувся фон Бюлов, — він ніколи не був капітаном: ні тоді, ні потім.

— Я не питав у нього документів, — відказав Лежнєв, — але пам’ятаю, що він носив капітанські погони.

— Можливо, — знову скривив губи фон Бюлов. — Але дивно, що Фріснер тут появився. Дуже дивно! Бо наш спільний знайомий Оскар Фріснер два тижні тому загинув під Харковом під час авіаційної катастрофи.

— Дурниці! — опанувавши себе, але в думках проклинаючи Оскара за таку легковажність, сказав Лежнєв. — Це якась помилка!

— Можливо, — єхидно посміхнувся фон Бюлов і подав знак здоровилові, що стояв біля дверей. Не виймаючи рук із кишені, той підійшов до Лежнєва.

— Можливо, — повторив майор і відчинив двері в палату.

Здоровило в цивільному підштовхнув Лежнєва. Фон Бюлов увімкнув у палаті світло. Оскар лежав обличчям до стіни. Майор підійшов до нього і торкнув за плече.

— Просніться, пане Фріснер.

— Я не сплю, — не повертаючись, відповів Оскар.

Хоч як були напружені нерви у Лежнєва, однак він помітив, що Бюлов здригнувся.

— Тоді, може, ви поясните нам, пане Фріснер, — не своїм голосом мовив майор, — з якою метою ви залишили потойбічний світ?

— Щоб віддати деякі борги, — сказав Оскар і повернувся.

— Фріснер?! — відсахнувся фон Бюлов.

— Оскар! — ахнула фрау Ада.

Лежнєв рвонув комірець мундира. Ковзнувши поглядом по остовпілому фон Бюлову, Оскар глянув на начальницю санаторію і раптом трохи підвівся.

— Ада?! Ти