Читати книгу - "Чорний вовк"

І поки тривав цей короткий низький політ, з ним щось сталося. Перед тим як кинутись на цю людину, він придивлявся до її рухливих рук і не зважив на ноги, на те, що ноги цього страшного ворога готові до бою, коли навіть він стоїть нерухомо. І в цьому була помилка Вовка.

Його сильно вдарило в живіт, тіло перевернулося в повітрі, ікла, схожі на ножі, клацнули марно.

Лісорубові руки рухались не просто так. Вони вмить простяглися вперед і схопили за горло оглушену болем розлючену тварину.

І тоді лісоруб випростався, став як стовп, засміявся гучним ведмежим сміхом і, витягнувши свої довгі руки так, щоб звір не дістав його кігтями, стиснув собаче горло.

І почав крутитися на місці. Спершу помалу, а потім дедалі швидше. Вихором літав круг нього пес. Він задихався, слабішав з кожною хвилиною, хоч іще намагався захищатися…

А чоловік крутився швидше і швидше.

Потім враз зупинився. І зробив це так несподівано, що в руках у нього захрустіли вовчі шийні хребці. Лісоруб ще трохи підняв руки і з силою кинув собаче тіло на землю. Вовк навіть не ворухнувся. Він дихав, але то вже було якесь хрипіння.

— Bist du ein fabelhafter Kerl![12] — вирвалось у Густла, що стояв за ним.

Франек помалу повернувся. Він не стомився, але й радості виграний бій йому не приніс.

— Та кішка була гірша, — помалу, через силу промовив Франек. — Тоді. — Він намагався пригадати все. — Пантера, чи що. Я так само розкрутив її. Тільки розбив їй череп об грати.

— Я не хотів би зустрітися з тобою, друже, на вузькій стежині, — зітхнув Густл.

Франек дивився на нього порожніми очима. Здавалося, згадував, чого він взагалі тут.

— Це буде добрий пес, — нарешті сказав Франек. — Боятиметься мене до самої смерті… Головне — з самого початку переконати таку бестію, що зі мною жарти погані. І тоді вони давали мені спокій. Цей тепер також дасть мені спокій.

— Ти гадаєш? — з сумнівом спитав Густл Грюнфельд.

— Я певен.

Батальйонний інструктор Стогончік ішов по косогору. Тепер він розумів, що пістолет йому не знадобиться, і дивувався цьому чоловікові, який, проте, не подобався йому. Із собаками так поводитись не можна. Це більш ніж жорстокість. Тепер цей собака буде найгірший в усьому краї. Найгірша людина і найгірший звір — принижена людина і принижений звір. Він, Стогончік, нізащо не погодився б працювати з таким собакою, бо той усе життя прагнув би одного — вибрати слушну мить, щоб вчепитися йому в горло. У собак довга пам’ять.

Франек почув кроки Стогончіка й озирнувся.

— Чи не позичили б ви мені нашийника з шипами?

Стогончік мовчки дав нашийник.

Вовк уже очуняв, але ще не рухався. Все тіло йому боліло. Він важко дихав. Коли побачив перед собою дві руки, що готувалися надіти на нього нашийник з шипами, — зрозумів: це ті самі руки, які мало не вибили дух з його тіла, і глухо загарчав.

— Тобі ще мало! — здивувався Франек і, штовхнувши його ногою в бік, звернувся до Стогончіка. — А це буде добрий пес!

— З якою радістю я отак штовхнув би ногою вас! — злісно відповів батальйонний інструктор. — Ну, хто так поводиться з твариною?

Франек тупо засміявся.

— Тепер це мій собака!

Вовк через силу підвівся. Він хитався, проте спробував ще й опиратися, не хотів іти за тим страшним чоловіком, що позбавив його гордості й поваги до себе. Та колючі шипи в’їдалися в шию. І він помалу йшов за новим своїм хазяїном, схиливши голову до самої землі.

— І все ж це краще, ніж ліквідація! — зазначив унизу ветеринар.

Батальйонний інструктор з сумнівом похитав головою.

— Може, краще вмерти, ніж назавжди втратити мужність, — замислено промовив він.

Капітан подивився на годинник.

— Все це тривало тридцять одну хвилину, — сухо сказав він. — За цей час такий собака не міг втратити мужності.

Тієї ночі вітер сичав, як розворушене кубло змій. То був ще теплий вітер — за гарячим, полум’яним серпнем настало чарівне бабине літо. Проте на його тепло вже не можна було покластись. І часто вночі вітер ставав холодним, переходив у бурю, яка приносила звідкілясь з півдня, може, з Альп, звістку, що там уже випав сніг.

Теплий вітер налітав на віконниці, колись пофарбовані в зелений колір, розмальовані буковими листочками, з вирізаним серцем; розчиняв і зачиняв їх, мов розбещений хлопчисько.

Віконниці неприємно скрипіли. Лісорубові Франеку ніколи навіть на думку не спадало змастити завіси. Так само, як колишньому власникові цього будинку, німцеві, ніколи б не спало на думку, що їх можна не змащувати. Але раніше жилося набагато спокійніше і тихіше, і на такі речі був час. Взагалі колись у цьому будинку жила німецька сім’я з кількох чоловіків, і завжди хто-небудь з них міг полагодити що треба.

Тепер, з 1948 року, Франек жив тут один. Власне, до 1955-го з ним жив його батько, який потім вмер.

Франек дрібницями не займався. І віконниці в нього скрипіли, свистіли і гуркотіли, і вся ця німецька халупа, в якій Франек мешкав ось уже п’ятнадцять років, при найменшому ударі стрясалася від стелі до фундаменту.

Взагалі вся хата була сповнена різних звуків і загадкових шерехів. У старезних німецьких скринях потріскувала шашіль. Сволоки, на яких лежала важка стеля з дубових дощок, прогиналися і час від часу тріщали. Дах, вкритий етернітом, що зберігся й досі, теж кректав, прогинався, і чотирикутні листи етерніту, чіпляючись один за одного, скреготіли, як зуби розлюченої людини. Раз у раз по даху била гілка сосни чи лунав дрібний стукіт,