Читати книгу - "Чорний вовк"

Чоловік весь був скуйовджений і рудий, як лисиця. А ще він пахнув. Чорний Вовк не любив людського запаху, бо ненавидів людей, але запах від цього чоловіка — суміш поту, бруду й алкоголю — розлючував його вкрай.

Пес наїжився, нап’ялися всі м’язи його прекрасного тіла.

Ні, цей чоловік його не боявся. У нього в руках не було навіть тих небезпечних речей, що ними вбивають з відстані.

Ні дрючка, ні довбні. Нічого. Чоловік здавався скоріше великим, злим, темним звіром, який усвідомлює свою силу, а тому не поспішає.

Франек був уже зовсім близько, а Вовк іще вагався. Він не розумів, чого не спустили собак. І не розумів хоробрості цього чоловіка.

— Краще залиште його, Франеку! — крикнув знизу капітан.

Лісоруб не озирнувся. Не звертав уваги ні на що, крім собаки, якого мав приборкати. І знав, що приборкає. Внутрішньо він сміявся з цього пса, але водночас поважав його.

— Ми схожі — ти і я… — шепотів він, хоч і не зміг би пояснити, в чому вони схожі.

— Was meinst du, Tony?[11] — невпевнено запитав Густл, дуже обережно скрадаючись за ним.

Франек озирнувся. Він знав, що пес може цим скористатися, щоб кинутись на нього ззаду, але нехтував небезпекою. Ніщо не ображає і не провокує хижого звіра так, як те, що людина раптом образливо повертається до нього спиною.

Вовк не кинувся, але дуже нервував.

— Може, — важко почав Франек, — мені не слід було розповідати про цирк, га? — Він запитливо подивився на Грюнфельда.

— Чому не слід? — здивувався Густл. — Замовкни, бо ця бестія стрибне тобі на спину.

На обличчі батальйонного інструктора з’явилася тривога. Його почали мучити докори сумління. Він знав цей тип погано вихованих собак. За десять років служби стикався з ними не раз. Завжди знаходився провідник, який, погодившись працювати з собаками, не міг потім полюбити їх, та й нерви зраджували, і він починав бити собаку.

Інструктор знав, що виходить, коли собака працює з страху і ненависті до людини. Так виховували собак по той бік кордону. Але він розумів також, що йти проти такого собаки з голими руками — безумство.

Не знав він тільки таких людей, як Франек.

І от, коли Вовк кинувся вперед, щоб схопити Франека за ліву, навмисно виставлену ліктем вперед руку, — він раптом дістав такий удар руба правою долонею по носі, що перевернувся на льоту і важко впав боком на землю. І хоч голова Вовкові розривалася від болю, у його серці так вирувала кров, що пес думав про цей біль якусь мить, кілька секунд, які були потрібні йому, щоб звестись на ноги.

І знову без попередження, без звуку пес кинувся на людину. Він летів низько, над самою землею, — хотів схопити людину за ноги.

Але затиснута в кулак рука блискавично вдарила його по морді. Удар був такий сильний, що Вовк навіть не міг схопити руку зубами. На ніжному піднебінні у пса з’явилася рана, а сам він відлетів на добрих два метри назад.

Тепер він лежав і давився слиною. Чекав нападу, бо знав, що після стрибка на такого дужого ворога завжди буває контратака.

Та лісоруб стоячи стирав слину з правої руки, хитро поглядав на пса і взагалі мав вигляд людини, яка розважається. Він промовив до Вовка спокійним голосом, у якому, однак, були не тільки намагання образити, а й повага.

— Ти просто кундель, коли гадаєш, що можеш налякати мене. — Якусь хвилину він напружено мислив, з досадою морщачи лоб. — Потім вони не пускали мене більше до звірів, — сердито бурчав він, — тільки чистити клітки. Мовляв, я дуже б’ю їх. — В його очах спалахнув гнів. — Якби ти бачив тих великих кицьок, як вони хотіли кинутись на мене ззаду, щоб схопити за карк. І ти готуєшся це зробити. Але ти хоч нападаєш спереду, я бачу це по твоїх очах.

Вовк і справді готувався. Помалу збирав сили для нового нападу. Вірив, що це буде останній напад. Він припав до землі, шукаючи опори для стрибка. Але не міг стрибнути — чоловік говорив далі, і було в його голосі щось таке, що наче застерігало, зупиняло.

— Я працював з левами, кунделю. І їх навіть не заганяли в іншу клітку, коли я заходив. Я завжди знав, куди і як треба вдарити, щоб така велика тварина зійшла з дороги і щоб у неї пропало бажання нападати. Найгірший, щоб ти, кунделю, знав, ведмідь. Він дуже лінивий. Такий лінивий, що може розсердитись тільки тоді, як його будиш. І. ведмідь дужчий за лева…

Франек весь час стояв на одному місці, трохи нахилившись вперед і розмахуючи руками. Ця звичка теж народилася в клітці. Він нічого не обмірковував, усе вирішувала за нього сама природа, яка завжди була на боці дужчого.

Тепер Франек бачив, що пес дивиться на його незахищене горло. І знав: той кинеться саме сюди. Розмахував руками на всі боки, не розуміючи сам, навіщо це робить, — так далеко його думка не сягала, — але розмовляти з собакою перестав, відчуваючи, що мить нападу наближалася. І тільки в його темній, нерозумній голові постав образ лева, що повертався з манежу тунелем із стальних прутів. Служитель Вацек тоді погано усвідомлював, що робить, бо випив літр рому, який треба було розвести в десяти літрах теплої води і дати хворому слонові. Тому Вацек передчасно відкрив тунель для наступного номера, і назустріч леву рушив бурий ведмідь. Тут, у вузькому проході, хижаки й зустрілися.

— І цей ведмідь задавив лева, розумієш, кунделю? — промовив Франек. — Бо лев убиває тільки тоді, коли може стрибнути…

Він ще дужче нахилився вперед.

Чорний Вовк метнувся, наче ним