Читати книгу - "Гірчичне зерно"

…Коли автобус виїхав на гору, Василь Прокопович, котрий сидів на самім переді, свиснув:

— Усьо. Відключили. Мироне, чуєш, прийду нині до тебе в карти грати?

— Ти ліпше нафти дістань, бо нема чим світити, — гостро відказала його жінка Маруся, тримаючи на колінах сітку з хлібом.

— Нащо мені нафти, дорогу до ліжка сам знайду!

— Ти, лайдаку, — буркнула Маруся під голосний сміх.

— То на кілько, кажуть, світло відключили? — спитала її стара Габриха, хоч сама добре знала.

— Кажуть, на два місяці.

— Ая, на два! — сказав Мирон. — У вас, бабо, на городі стоїть стовп?

— Стоїть, але не на городі, а в саді. А що?

— Заплатите сотку, поставлять залізний.

— Ая? — сполошилась Габриха.

— Бігме, цьоцю, — підтвердив Василь.

— Не дам! Відки я возьму сотку, як я 40 рублів пенсії беру? Аби мої очі того світла не виділи…

— Брешуть вони, цьоцю, — сказала Маруся, переставши сміятись.

Автобус в’їхав у село. Дощ вже перестав, але полишались баюри й болото, яких ніхто не завважив. Раніше тим, хто приїжджав увечері, присвічували вікна Корчихи, а нині там ледве блимало червонаве світло. Проклинаючи й ойкаючи, люди вибрались на асфальт.

— Нічого! — сказав весело хтось з петеушників. — Темнота — друг молодьожі!

Сусід у темряві не впізнавав сусіда, жінка — чоловіка, приятель — приятеля. І всі тихо розходились по хатах.

Облуплені стіни старого панського будинку шкірились рудою цеглою. Зсередини віяло холодом, і туди по неділях пияки тікали з дому, щоб всістися на поламані парти і бенкетувати, протестуючи проти темряви й нечистої сили, що двісті років жила в цьому домі. Зрештою, вдень ніхто нічого не боявся. А хто боявся, той не лазив через вікна.

Позаду будинку виходила тераса, з якої було видно майже покинутий колгосп з розваленою конюшнею і. силосними ямами, а ще далі річку Бистрицю, хоч і чисту, але вщент розриту бульдозерами, що брали гравій. Ну, а далі поле і, звісно, ліс. Коли заходило сонце, невибиті шиби ясно горіли і клен, що ріс на терасі, теж палав холодним вогнем. Стіни дали тріщини, у які можна було пропхати руку і наткнутись на порожнечу. Оля іноді сиділа надвечір на терасі, коли сонце заходило за гору.

На місці панського саду стояла її хата й інші хати. А ще раніше тут був цвинтар, бо з горба дощі вимивали людські кістки. Давніше люди мерли від чуми, холери, голоду, як мухи. І старі хитали головами, прикривали очі зморщеними повіками.

І про місце, де росли три грушки, старі казали: то нечисте місце. Вони знали чому, але не хотіли повісти. Ніби боялись, що то пошкодить їм на тамтім світі.

Двадцять років тому падав дощ і по дорозі їхав на мотоциклі агроном. Хтось видів з ближньої хати, як мотоцикл підняло поверх грушок і кинуло ним до асфальту. Агроном забився на смерть, лишив четверо дітей.

Три роки тому розбився молодий хлоп. Перед смертю сказав, що хтось перебігав дорогу і він звернув убік. Але люди нічого не виділи. Божечку, серед погожого дня, ні з вітру, ні з сонця — забитися на смерть.

Але то ще не все. Не раз вночі коло тих грушок люди не могли перейти — щось ніби відпихало.

Грушки тепер лежали на оборі у Федя Баліцького й чекали бензопили й сокири. Стара Корчиха, що прожила дев’яносто і п’ять років, але мала файну пам’ять і ясний розум, сказала, сидячи на стільчику коло печі: «Най си хрест з того дерева зробить».

Вона не мала й гадки клясти Федя, то була скорше порада, а може, й пророцтво, але Федьова жінка приходила сваритись.

Хто з старих міг, то ще робив і бавив дітей, а коли й до того не був годен, мусив сидіти на печі тихо і не пхати свого носа в чужі обори.

…Минув день, другий, третій. Люди нудилися без радіо й телевізора. Чайна тепер працювала до сьомої, а не до дев’ятої, бо буфетниця скаржилася, що зле видить гроші рахувати. Хлопи допивали пиво і йшли шукати розривки. Найліпше було їм у Юзя. Той жив сам і пускав до своєї брудної халупи чоловіків грати в карти. Давали йому за те гроші, чи яйця, чи півлітра. Картярі заховувалися тихо, бо Юзьо був чоловік побожний і потребував товариства. Та й мав що сам розказати, бо воював ще за цісаря і звидів світа.

Тепер кожен вечір Юзьо мав гостей. Палилися дві лампи, плавав тютюновий дим, хлопи, червоні й веселі, різалися в карти, а Юзів пес сидів коло печі й пильнував за порядком. То був мудрий пес: не взяв би від чужого навіть ковбаси, ганяв з городу курей, але, коли Юзьо їхав на базар, заводив не своїм голосом, ніби його господар вмер. Сусіди вже звикли до того, але сторонній людині мороз йшов по плечах.

— У мене нині, як в церкві,— похвалився Богдан, молодий Юзів сусіда. — Свічка в сінях, у першій хаті, другій, в кухні.

— А лампи що, нема?

— Не люблю того смороду. Та й нащо нам світла? Малі ще до школи не ходять. Жиємо, як пани…

— Так-так, — згодився Юзьо. — Як не було електрики, пани свічками світили. По 6 штук зараз у свічнику. Був служник спеціальний. Пильнував, аби добре горіло. Мав щипці й нагар ними знімав.

— Я би не