read-books.club » Пригодницькі книги » У країні ягуарів 📚 - Українською

Читати книгу - "У країні ягуарів"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "У країні ягуарів" автора Габор Молнар. Жанр книги: Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 67
Перейти на сторінку:
class="book">На березі ростуть молоденькі невисокі пальми урукурі. До однієї з них я і прив'язую човна. Тепер течія не віднесе його. Беру рушницю, теркадо та рюкзак і рушаю в хащі.

Іду по рудому опалому листі, ноги глибоко вгрузають у нього. Ліс попереду стає густіший, і я незабаром опиняюсь майже в цілковитій темряві. Згодом очі звикають до напівмороку настільки, що навіть бачу густу сітку павутиння перед собою, його доводиться обривати на кожному кроці.

Кращого місця для полювання й бажати не треба. Джунглі принишкли, не чутно навіть шелесту листя у верхів'ях дерев. Сторонні звуки теж не долинають сюди крізь товстелезну зелену стелю. І якоюсь дивною здається навіть думка, що серед цієї незвичайно урочистої тиші ходять і повзають сотні звірів і тварин.

Через кожні шість-вісім кроків зламую гілку ліани і кладу її на землю обламаним кінцем в одному напрямі, щоб, вертаючись назад, краще орієнтуватись. Правда, роблю це дуже рідко, бо не хочу зчиняти зайвого шуму, який лякає звірів.

Навколо мене літають різнобарвні метелики: маленькі, сірі, блакитні, навіть величезні сині морфо. Шкода, їх крила вже побиті часом, і тому колекціонувати таких комах нецікаво.

Вулканічна місцевість стає гористою. Найближчу гору я вже спостерігав із скелястого плато. Тоді я бачив її крізь синюватий серпанок туману. Чудова картина! Тепер я на горі. Єдина людина серед цих безмежних джунглів. Немов мурашка видираюся по кручі, кидаючи для орієнтиру гілки. Справді, масштаби тут такі грандіозні, що почуваєш себе мурашкою.

Непрохідні хащі раптом обриваються, і переді мною розстеляється територія на якихось двісті квадратних метрів без рослинності і будь-яких ознак життя. Земля руда, розсипчаста, а з неї стирчать мертві, почорнілі величезні пеньки. Жодного сліду тварин. Лише біля одного пенька видніється висока піраміда термітів. Можливо, під землею живуть тисячі термітів. Я обходжу мурашиний палац, лишаючи на рудому грунті глибокі сліди від своїх черевиків, але не бачу жодної живої комахи. Чи то весь рід загинув, чи перекочував на інше місце? Хто знає? Але мертва картина справляє гнітюче враження. З білими мурашками термітами я зустрічався вже не раз, та це тільки вдруге натрапляю на покинутий термітник. Колись тут вирувало життя, а тепер усе навколо наче вимерло. Я переходжу через руду галявину і, коли ступаю на опале листя живого лісу, одразу немов оживаю, аж на душі стає легше.

На узліссі метрів за десять від рудуватого грунту, де ще не встигла вирости навіть трава, бачу звалене бурею дерево. Вже й кора згнила на ньому. Шукаючи комах, помічаю зверху на стовбурі виліплений термітами з глини тунель діаметром в сантиметр. Добре попрацювали мурахи, вклавши в свою споруду чимало вміння і сил. Я надавлюю пальцем на тунель, і звідти одразу ж вилізає кілька півторасантиметрових біло-жовтих термітів-велетнів. Вони злякано трясуть великими клешнями, шукаючи ворога, щоб прогнати його.

Бідолашні істоти! Які тільки жахливі речі про них розказують люди! Тубільці розповідають, що терміти, нападаючи на житло, за одну ніч згризають будівлю, меблі, одяг, словом, знищують усе на своєму шляху.

Ну що ж, спробую перевірити це твердження. Підсовую палець до трьох термітів. Вони люто накидаються на нього, вчепившись клешнями завбільшки 6–7 міліметрів. І не дивно, що люди, які бачили термітів (може, тільки в музеї), вважають їх страшними звірами. Кожен додавав по слову, і таким чином про бідолашних термітів пішла погана слава — мовляв, вони страшні.

Ось уже з десяток термітів вчепилися в палець. Справжні герої. Та клешні в них такі слабкі, що не завдають ніякого болю. А іншого засобу захисту — отрути чи мурашиної кислоти — природа їм не дала. Та це термітам і не потрібно — вони харчуються листям і деякими видами грибів. М'яса зовсім не їдять.

Отже, жахливі чутки, що їх люди вигадали про цих істот, зовсім безпідставні. Я ще якийсь час спостерігаю працьовитих комах, що копошаться біля тунелю, потім струшую термітів з пальця і повертаюся назад до струмка.


* * *

Вивернутий бурею стовбур дерева на березі струмка поріс барвистою, тьмяною і блискучою рослинністю. Дивлячись на цей стовбур, не можна не замилуватися художнім смаком природи навіть тоді, коли на сухому, товстому гіллі поваленого дерева, мов у зручному кріслі, відпочиває величезна анаконда.

Навколо трухлявого стовбура низький очерет і багнистий грунт, притрушений опалим листям. Анаконда на колоді — немов діамантова королівська корона. Правда, голодна людина порівняла б анаконду з величезним пирогом з маком, якого хтось поклав на порослу зеленню колоду. Хоч такий пиріг добряче зіпсував би шлунок…

Довжина анаконди метрів вісім. Змія вкрита товстою і великою, як ручний годинник, лускою. Шкура анаконди суха. Мабуть, змія вже давно вилізла з води і заснула на колоді. Ця тварина, певно, прожила чимало і має право на відпочинок.

Стою і милуюся анакондою. Пробираючись крізь зарослі по кісточки у воді, я випадково натрапив на рідкісного плазуна. Такої величезної анаконди під час цієї експедиції я ще не бачив. Хіба що у воді або далеко на березі. Але ті анаконди були значно менші і жодна з них не спала. А ця величезна стара змія спокійно спить. Вона, безумовно, сита. Голова її величезна, а корпус товстий, як стегно огрядного чоловіка.

У змій немає повік, як у ссавців, тому під час сну їхні очі ніби застигають, погляд стає холодним і втрачає будь-які емоції.

Навколо бринять комарі, деякі з них сідають на мене. Але я не звертаю на них уваги. Стоячи у воді, дивлюсь на анаконду, що спить. Піймати її живцем нічого й думати. Вона така важка, що якби навіть пощастило зловити її, підняти не вдалося б. Лишається одне: вбити і обдерти шкуру. Голову, яку проб'є куля, музейний препараторник залатає, коли, звичайно, шкура завширшки три чверті метра попаде до нього, а не до майстра, котрий наробить з неї портфелів або чемоданів. Я вже бачив чемодани з таких шкур. Не сказав би, що вони красиві. Отже, я збагатився на одну цінну шкуру. А втім, чи не рано ділю шкуру невбитої анаконди?..

Тільки в отаких непрохідних хащах можна натрапити на величезних анаконд. Адже тут

1 ... 36 37 38 ... 67
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У країні ягуарів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У країні ягуарів"