Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

Місяцю, Місяцю! Із Землі ти здаєшся одноманітно сріблястого кольору. Але скільки сліпучих барв відкриваєш ти для того, хто ступив на твою поверхню!..

Згодом ми не раз зустрічали такі скарби. Дорогоцінне каміння, немов барвиста роса, виступало на скелях, горах, шпилях. Діаманти, ізумруди — найдорожчі на Землі камені — не рідкість на Місяці… Ми майже звикли до цього видовища. Але я ніколи не забуду «діамантової лихоманки», що охопила нас на березі Океану Бур…

Ми знову летимо на схід, перестрибуючи через гори та розколини. Геолог надолужує згаяний час.

Тюрін, тримаючись однією рукою за налокітник крісла, підносить урочисто другу руку і навіть підводиться. Цим він відзначає наш перевал через границю видимої з Землі місячної поверхні. Ми вступили в країну невідомого. Жодне людське око ще не бачило того, що побачимо зараз ми. Моя увага напружується до краю.

Але перші кілометри приносять розчарування: ті самі гори, цирки, кратери, долини, западини колишніх морів.

Тюрін хвилювався надзвичайно. Він не знав, як зробити: на верху вагона-ракети краще видно, а в самій ракеті зручніше вести записи. Виграєш одне, програєш друге. Нарешті, він вирішив пожертвувати записами: однаково, поверхня «заднього» боку Місяця буде старанно виміряна і згодом занесена на карту. Зараз треба мати лише загальне уявлення про цю невідому людям частину місячної поверхні. Ми вирішили проїхати вздовж екватора. Тюрін відзначав лише найбільші цирки, найвищі кратери і давав їм назви. Це право першого дослідника давало йому величезну втіху. Проте, він був настільки скромний, що не поспішав назвати кратер або море своїм ім’ям. Він, мабуть, заздалегідь заготував цілий каталог, і тепер так і сипав іменами героїв нашої і Світової Революції, знаменитих учених, письменників, дослідників.

— Як вам подобається це море? — спитав він мене з виглядом власника-короля, який збирається нагородити землею свого сюзерена. — Хочете назвати його «Море Артем’єва»?

Я глянув на глибоку западину, що простягалася до самого обрію. Вона нічим не різнилася від інших морів.

— Якщо дозволите… — сказав я, трохи повагавшись, — назвемо його «Море Антоніни».

— Антонія? Марка Антонія, найближчого помічника Юлія Цезаря? — спитав, не дочувши, Тюрін. Його голова була набита іменами великих людей і богів старовини. — Що ж, це добре. Марк Антоній. Це звучить непогано і ще не використано астрономами. Хай так і буде. Запишемо. Море Марка Антонія.

Мені незручно було поправляти професора. Так найближчий соратник Юлія Цезаря раптом одержав володіння на Місяці. Ну, та нічого. На мене і на Тоню ще вистачить морів на Місяці…

Тюрін попросив спинитись. Ми були в улоговині, куди ще не заходило сонячне проміння.

Астроном спустився вниз, витяг термометр і застромив його в ґрунт. Геолог зійшов слідом за Тюріним. Потримавши термометр, Тюрін вийняв його і подивився, слідом за ним — Соколовський. Вони притулили свої скафандри один до одного, — очевидно, говорили. Потім швидко піднялись на площадку. Тут знову заговорили. Я запитливо подивився на Соколовського.

— Температура ґрунту близько 250 градусів холоду за Цельсієм, — сказав Соколовський. — Через це Тюрін не в дусі. Він пояснює це тим, що просто в даному місці мало радіоактивних речовин, розпад яких підігрівав би ґрунт. Він каже, що й на Землі океани утворилися саме там, де ґрунт був найхолодніший. На дні тропічних морів температура, справді, буває холодніша, ніж навіть у морях північних широт. Він запевняє, що ми ще знайдемо отеплені радіоактивним розпадом зони.

Соколовський запропонував зійти вище, щоб краще бачити загальний краєвид.

— Перед вами буде вся карта. Її можна буде сфотографувати, — сказав він Тюріну.

Астроном згодився. Ми міцно вхопилися за налокітники крісел, Соколовський посилив вибухи. Ракетка почала набирати висоти. Тюрін безперестань клацав апаратом. В одному місці, на невеликому підвищенні я побачив нагромадження скель, що мало вигляд правильного прямого кута.

«Чи не залишки це будівель місячних жителів, які, можливо, існували, поки Місяць не обернувся на мертву планету, позбавлену атмосфери?» Цю думку я відкинув, як цілком безглузду, але правильна геометрична форма все-таки запам’яталась мені, як одна ще не розгадана загадка.

Тюрін совався на своєму кріслі. Очевидно, невдача з термометром дуже його засмутила. Коли ми пролетіли над «морем», Тюрін зажадав, щоб Соколовський знизився в затінену частину. Знову виміряв температуру, і на цей раз термометр показав 180. Різниця величезна, якщо тільки вона не була викликана вже значним нагрівом ґрунту Сонцем, яке підбивалося чимраз вище. Проте, Тюрін подивився на Соколовського з виглядом переможця. Той, видимо, ще не був переконаний, але астроном безапеляційно заявив:

— «Море Спеки», — так буде воно називатись.

Спека в 180 градусів під нулем! А втім, чим це гірше, ніж «Море Дощів», «Достатку»? Жартівники ці астрономи!

Тюрін просив проїхати сотень зо дві кілометрів на колесах, щоб ще в двох-трьох місцях виміряти температуру.

Ми їхали по дну вже другого моря, і я охоче дав би йому назву «Море Потрусів». Все дно було вкрито горбами, що подекуди мали маслистий вигляд. Чи не були це нафтові шари?.. На горбах нас трясло неймовірно, але ми продовжували їхати, бо Тюрін досить часто перевіряв температуру. Коли в одному місці Цельсій показав 200 холоду, астроном урочисто підніс термометр до очей Соколовського. В чому річ? А в тому, що коли температура знову знизилась, незважаючи на те, що ми їдемо назустріч місячному дневі, то, значить, справа не тільки в нагріві ґрунту Сонцем, і «Море Спеки» виправдує свою назву. Чого доброго, професор мав рацію. Якщо є на Землі процеси радіоактивного розпаду, які підігрівають ґрунт, то чому б їм не бути і на Місяці?..

Тюрін пожвавішав. Ми вибрались з улоговини, обминули розколину, перевалили через кам’яне пасмо цирку і, пробігши невеликою рівниною, піднялися над горами.

Перевалили через них і побачили ще вищі гори. Нам ще не доводилось зустрічати таких високих гір на Місяці. Висота їх була, мабуть, не менша, як п’ятнадцять кілометрів. Перед