Читати книгу - "Зірка КЕЦ"

Тюрін, мабуть, звернув увагу на те, що я занадто часто поглядаю на Сонце. Усміхнувшись крізь скло скафандра, він сказав:

— Я бачу, вас турбує поведінка Сонця. А проте, причина проста. Місяць — невелике небесне тіло, а рух його екваторіальних точок дуже повільний, — вони проходять менше як чотири метри за секунду. Тим то, якщо їхати по екватору з швидкістю 15 кілометрів за годину на захід, то Сонце буде стояти на небі; якщо прискорити рух, Сонце почне «заходити на схід». Навпаки, коли ми їхали на схід — назустріч Сонцю, то ми, швидко переміщаючись по місячній поверхні, ніби примушували Сонце швидше сходити. Так, тут ми можемо керувати рухом Сонця. П’ятнадцять кілометрів за годину легко пройти на Місяці і пішки. І над пішоходом, який іде по екватору з такою швидкістю на захід, Сонце стоятиме нерухомо. Це дуже зручно. Ви, приміром, можете йти слідом за Сонцем, коли воно близьке до заходу. Ґрунт ще теплий, світла досить, але немає виснажливої спеки. Хоч наші костюми і добре захищають нас від зміни температури, але різниця між світлом і тінню все-таки дається взнаки.

Ми приїхали на місце. Тюрін почав шукати апарат, а я, скориставшися з нагоди, пішов знову оглядати дно Океану Бур. Можливо, колись над моєю головою і справді бушували жахливі бурі. Хвилі цього океану мали бути в шість разів більші від хвиль земних океанів. Цілі водяні гори здіймалися тоді над цим морем. Спалахувала блискавка, шипіла вода, гримів грім. А море кишіло велетенськими страховищами — значно більшими, ніж найбільші тварини, що будь-коли існували на Землі…

Я підійшов до краю розколини. Вона була завширшки не менше як кілометр. Краї її губилися в далині. Чому б не заглянути, що діється в глибині?.. Я засвітив електричний ліхтар і почав спускатись. Це було зовсім не важко. Боки розколини положисто йшли вниз. Спочатку обережно, а далі сміливіше почав я стрибати, спускаючись глибше. Наді мною виблискували зірки. Навколо — непроглядна темрява. Мені здалося, що з глибиною температура підвищується. Проте, можливо, я нагрівався від швидкого руху. Треба було мені взяти у геолога термометр. До речі, можна було б перевірити гіпотезу Тюріна про те, що ґрунт Місяця тепліший, ніж припускають вчені.

По дорозі почали траплятися дивовижні уламки скель, — круглі і довгі. Невже це закам’янілі дерева?.. Але як вони могли попасти на дно моря, в глибоку розколину?.. Я зачепився за щось гостре, мало не розірвав костюма і похолов від жаху, — це було б смертельно. Обмацав рукою предмет, що зачепив за мій комбінезон, — якісь зубці. Повернув ліхтар. Із скелі стирчала довга чорна двобічна пилка, — точнісінько, як у нашої «пилки-риби». Ні, «це» не могло бути коралом. Я спрямовував світло в різні боки і всюди бачив пилки, гвинтоподібні бивні, як у нарвалів, хрящові пластини, ребра… ціле кладовище вимерлих тварин. Ходити серед цього закам’янілого знаряддя нападу і захисту було дуже небезпечно. І все ж я блукав, блукав, немов зачарований. Надзвичайне відкриття! Заради одного цього варто було зробити міжпланетну подорож і полетіти на Місяць. Я вже уявляв собі, як в розколину спуститься спеціальна експедиція, як кістки тварин, що загинули мільйони років тому, будуть збирати, приставляти на Кец, на Землю, в музей Академії наук. Як вчені почнуть реставрувати місячних тварин…

А оце ось корали. Вони не в шість, а в десять разів більші від найбільших земних. І все-таки, форма їх нагадувала земні. Цілий ліс «оленячих» гіллястих рогів. Деякі корали зберегли навіть забарвлення. Одні були кольору слонової кістки, другі рожеві, інші зовсім червоні. Більшість червоних.

Так, значить, на Місяці існувало життя. Можливо, Тюрін має рацію, і нам пощастить знайти останки цього життя. Не мертві останки, а залишки — останніх представників тваринного і рослинного світу…

Маленький камінець пролетів повз мене і вдарився об кораловий кущ.

Це вернуло мене до дійсності. Я підвів голову вгору і побачив на краю розколини вогники. Мої супутники, мабуть, вже давно сигналізували мені, — кричати вони не могли, і Соколовський, — звичайно, це він, — кинув камінець, щоб привернути мою увагу. Треба було вертатись. Я почав мигати своїм ліхтарем, щоб сповістити товаришів, що помітив їхні сигнали. Потім похапцем почав збирати найцікавіші зразки у свою похідну торбу. На землі вони важили б не менше як шістдесят кілограмів. Значить, тут важать не більше як десять. Ця додаткова вага не дуже обтяжувала мене, і я швидко зійшов на поверхню. Тюрін уже нетерпляче махав рукою.

Мені довелось вислухати від астронома догану за самовільне відлучення, та коли я розповів йому про свою знахідку, він пом’якшав.

— Ви зробили велике відкриття. Вітаю! — сказав він. — Ми, звичайно, організуємо експедицію. Але зараз не будемо затримуватись. Вперед, вперед, і вже без ніяких затримок!

Але одну затримку ми все-таки мали. Ми були вже на краю океану. Перед нами підносились «берегові» скелі. Сонячне проміння вже освітлювало їх. Чудесне видовище! Соколовський мимохіть затримав машину.

Внизу скелі складалися з червонястих порфірів та базальтів найрізноманітніших і ніжних барв та відтінків. Ізумрудно-зелений, рожевий, сірий, синій, жовтий кольори… Чарівний східний килим, що міниться всіма кольорами радуги. Де-не-де виднілися білосніжні відроги, рожеві обеліски. Виходи величезних гірських кришталів виблискували сліпучим світлом. Кривавими краплями звисали червоні рубіни. Немов прозорі квіти, красувалися оранжеві гіацинти, криваво-червоні пірони, темні малахіти, фіолетові альмандини. Цілі гнізда сапфірів, ізумрудів, аметистів… Звідкись збоку, з гострого краю скелі бризнув цілий сніп яскравого райдужного проміння. Так блищати могли тільки діаманти. Геолог круто загальмував. Тюрін мало не впав. Машина спинилась. Соколовський, витягаючи на ходу з мішка геологічний молоток, вже стрибав до виблискуючих скель. Я пустився за ним. Не втерпів і Тюрін. Соколовського охопило «геологічне безумство». Це не була жадливість людини, яка побачила коштовності, а тільки жадливість вченого, який зустрів гніздо рідкісних копалин.

Соколовський бив молотком по діамантових брилах з несамовитістю рудокопа, що з-під обвалу пробиває собі шлях порятунку. Під градом ударів діаманти розліталися на всі боки райдужними бризками, падали на ґрунт, блищали навколо нього. Безумство — річ заразлива. Я і Тюрін підбирали діаманти, кидали одні, щоб ухопити кращі, набивали торби, вертіли в