Читати книгу - "Червоний диявол"

одержаного київським підвоєводієм від козацького гетьмана Григорія Тискиневича, в якому той погрожував «оного ростригу (Грековича), если бы умыслу свого отменити не мел, гдеж колвек сдыбавши, як пса убити». Почався тривалий процес, результат якого нам невідомий, але до його кінця не дожив київський війт Яцько Балика . 1613 року посада війта уже була вакантною і в боротьбу за неї вступили дві сильні партії: більшість міщан вибрала одного із синів покійного війта — Дениса Балику , та воєвода наполіг на затвердженні не його, а кандидата меншості — Федора Ходики. Втім, положення нового війта в магістраті було не надто надійним: більшість райців та бурмистрів належали до числа його супротивників, а міське населення ставилося до нього вороже.

Негайно ж після свого призначення Ходика підняв питання про побудову замку за міський кошт, але представники цехів та міських корпорацій відмовились від участі в цій справі; одночасно було висунута інша, цілком протилежна пропозиція, і магістрат, погодившись із ним, показав, що йде не однією дорогою з війтом. Річ у тому, що після зайняття Грековичем Софійського храму православні були позбавлені соборної церкви; бажаючи компенсувати цю втрату, магістрат вирішив відновити древню кам’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці, руїни якої містились на ринку (на Подолі). Ця церква була споруджена ще за київських князів, але 1482 року її спалили татари. Магістрат, цехи, багаті громадяни і «поспільство» взяли участь у зборі коштів і ревно зайнялися справою під керівництвом архітектора Себастьяна Браччі, який вже давно жив у Києві , «а дозорцею той работы был пан Созон Балыка, упрошоный от всего места». Будівництво розпочалося 13 травня, а 1 жовтня вже було завершене. Війт цілком усунувся від цієї загальноміської справи і не припиняв клопотатися зведенням замку, але лише після трирічних зусиль, завдяки постійному наполяганні воєводи, встиг, зрештою, розпочати його. 1616 року під його керівництвом розпочали планувати гору Уздихальницю, що панувала над замком , але невдовзі ця робота була припинена і Ходика змушений тимчасово відмовитися від посади війта. 1618 року Жолкевський одержав посаду канцлера і його місце на київському воєводстві посів більш м’який і толерантний Томаш Замойський, до того ж, цього ж року, завдяки політичному тактові Петра Сагайдачного, Київ підпорядкувався впливу козацького гетьмана, одночасно з цими подіями в місті були проведені нові вибори і посаду війта обійняв представник народної партії, Семен Мелешкевич .

Доки жив Сагайдачний і доки він міг опікати православну та народну партію в Києві, ми не знаходимо в документах згадок про Федора Ходику. Але після смерті козацького гетьмана, коли польський уряд знайшов за можливе повернутися в Києві до насильницьких заходів проти православ’я, він знову з’являється на сцені в попередній ролі помічника і ревнителя урядових старань про розширення унії. Вже в кінці 1621 року Ходика знову обіймає посаду війта і починає виконання свого уряду скаргою королю на київських міщан за те, що вони ухиляються від обов’язку «прикладатися до муниции замка», очевидно, він продовжує попередню тактику, піднімаючи давнє питання про спорудження і утримання київських укріплень коштом міста; точнісінько так само він поставився до іншого делікатного питання — про передачу уніатам київських православних церков. Зараз виконати цей намір було значно складніше, ніж під час зайняття Софійського собору Грековичем. Тепер, завдяки діяльності Сагайдачного, була відновлена церковна православна ієрархія; причому православ’я здобуло численних і щирих захисників — зміцніле козацтво. У небезпечності гострих заходів на власному досвіді впевнився сам Грекович. У 1618 році він пред’явив королівську грамоту, видану ще 1612 року про підпорядкування Михайлівського Золотоверхого монастиря уніатському митрополиту і збирався оволодіти ним силоміць, але 15 лютого на Звіринці був затриманий розквартированими там козаками і «против Выдубицкого монастыря под лед посажен воды пити» .

Навчений досвідом Грековича, Ходика зволікав із виконанням передачі церков уніатам, очікуючи зручніших для цього обставин; зрештою, такі, на його думку, виникли 1624 року. В кінці минулого року у Вітебську під ударами виведених ним із терпіння міщан загинув гонитель православ’я Йосафат Кунцевич: його смерть дуже роздратувала польсько-католицьку громадськість і спричинила вкрай репресивні заходи уряду проти православ’я. Бажаючи скористатися зі зручного моменту та надати уряду послугу, що відповідала б його настрою, Федір Ходика зважився покінчити справу передачі церков у Києві. У супроводі бурмистрів, райців і міщан своєї партії та священника Трьохсвятительської церкви Івана Юзефовича, який перейшов до унії, він вирушив опечатувати православні церкви. Але виявилось, що у середовищі київських міщан страх перед урядовою реакцією, яка жорстоко і грізно покарала Вітебськ, був слабшим за відданість своїй церкві і своїй народності. Ходику оточив натовп городян і розквартированих у місті козаків; серед нарікань і докорів війт та його товариші були схоплені: священнику Юзефовичу відрубали голову, а війт Федір Ходика розділив долю Грековича — його теж кинули у Дніпро «води пити ».

Після трагічної смерті Федора залишилося його троє синів: Йосиф, Іван та Андрій. Відомості про них у архівних джерелах скупі та розрізнені, але, принаймні частково, дають характеристику їхній діяльності: усі троє братів продовжують відігравати помітну роль у місті і продовжують напрямок батька, вони постійно знаходяться в рядах тієї нечисленної, але сильної завдяки підтримці польського уряду міської аристократичної партії, що намагалася досягти антинаціональної мети серед київського міського населення. Брати Ходики були не лише поборниками унії, як їхній батько, вони, за прикладом більшості дворян київської землі, намагаються примкнути до панівної народності, присвоюючи собі її характеристичні національні риси. Всі складені Ходиками акти, що дійшли до нас, навіть ті, які стосуються їх офіційних стосунків із магістратом, писані по-польськи, а не по-руськи, всі їхні підписи в якості райців та свідків теж польською мовою. Зібрані нами дані про їхню долю зводяться до таких нечисленних свідчень, які ми перелічимо у хронологічному порядку.

1631 року всі три брати займали посади райців у магістраті, що видно з процесу, веденого ними проти їхнього двоюрідного брата Федора Васильовича Криницького, який пограбував у них коней та вози з товарами у своєму маєтку Басані, а також із підписів на документах про купівлю, здійснених у цьому році.

1637 року Йосиф Ходика займав уже посаду київського війта, а його брат Андрій — посаду райці; ім’я Івана серед членів магістрату не згадується. Незабаром Йосиф Ходика помер, натомість війтом обраний Самуїл Мехидович, але 1644 року і цей війт помер і король Владислав IV грамотою, даною 18 травня, затвердив київським війтом Андрія Ходику. Вибираючи його з чотирьох кандидатів, затверджених магістратом, король так мотивує виявлену ним перевагу: «потвержаем Андрея Ходыку,