Читати книгу - "Подвійні міражі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Зараз ви встанете і вийдете надвір. По черзі. Ви опинитеся в іншому вимірі. В іншому виборі, і проживете його наслідки. Потім повернетеся сюди, й оберете, що насправді вам потрібно, знаючи про наслідки — про всі наслідки. На додачу зможете вирішити, пам’ятати усе пережите чи ні. Згодьтеся, це дуже щедро. Є питання?
— Є, — Юля підвела голову. Чулася безнадійно старою і напівмертвою, не хотіла нічого і нікого, проте спитати мусила. — Чому саме ми?
— Я не знаю. Ніхто не знає, крім… замовників. Я підозрюю, що у вас є потенціал. Що комусь там, нагорі, потрібне ваше щастя — тобто щоб ви були щасливими. Так потрібно, що цей Хтось готовий змусити вас до цього. І давайте без банальностей про те, що з примусу щастя не буває. Ще й як буває. Дивлячись, який примус. Ще питання?
— Так, — Влада спантеличено насупилася. — Оті люди, у скляних вагонах… хто вони? Це ті, що зробили хибний вибір?
— Ні, — Мойра посміхнулася. Непроста дівчинка ця Влада, і як тільки дісталася такому дурню, як Антон? Завжди вхоплює саму суть і запитує про те, що дійсно важливо. — Не буває хибного вибору, у масштабі Всесвіту, звісно. Помилковим він стає для конкретної людини, та карати за це немає жодного сенсу. Хибний вибір сам по собі покарання. А люди в поїзді відзначилися тим, що за життя не зробили жодного вибору. Йдеться, певно, не про речі на кшталт «Що замовити в ресторані?» чи «Який колір помади обрати?» Усе серйозніше. Ви таких, мабуть, зустрічали. Бовтаються, як лайно в ополонці, туди дупу — сюди хвіст, і ніяк не можуть визначитися. Ні з чим. То роками живуть на дві сім’ї, то в роботі шукають себе аж до пенсії… Таких безліч. І оця ледве-теплість, байдужість є великим гріхом. Або гори, або будь холодним.
— Легше сказати, аніж зробити.
— Ми не шукаємо легких шляхів, Юрку. — Мойра, почуваючись мамою-квочкою, ще раз огляділа свій «виводок». Бобир обійняв Владу, Геник сплів свої пальці із Юліними, а Павлуша скулився на своїй лаві, немов осінній сухолист; охопив коліна руками, і припав до них, як потопаючий — до корабельної дошки. Поза ембріона. Біла Пані розуміюче кивнула. Як Штос не бадьориться, а хірургічна ніч не минула для нього безслідно. Страшно, боляче і хочеться назад до мами в пузо, несвідомо, однак сильно. Вибач, котику, пуза не буде. Буде другий шанс. Ти, мабуть, і справді лікар від Бога, зазвичай убивцям жодних шансів не дають.
— Ми все з’ясували? — сподіваючись почути «так», Біла Пані сяйливо усміхнулася. Юрко скривився.
— Ні, на жаль. Ще одна дрібничка. Хто із нас заплатить за інший вибір? Хто, коли і як? Бо десь у вусі мухою дзижчить відчуття про високу ціну. Надвисоку.
Жінка на мить замислилася. Юнак поцілив у ціль, та вона не мала права говорити про це тепер. Потім — скільки завгодно.
— Як я, поза сумнівом, уже згадувала, — повільно, добираючи слова, мов тугі яблука на вагу, заговорила Мойра, — ця пропозиція не передбачає відмови.
— Ви про це не згадували, — різко обірвав Бобир. — А безвідмовна пропозиція, по суті, є наказом.
— Так і є.
— Ми в армії?
— Гірше, синку. Ви на початку відліку. І будете тут, аж доки все це не добіжить кінця. Тому, —
Мойра суворо підібгала губи, — рухайтеся, моя вам порада.
Павло Вільгельмович Штос зірвався на рівні ноги так рвучко, ніби сидів на пружині, і практично вперся в низьку стелю маківкою. Хірургічна шапочка скотилася з голови і красиво спланувала на земляну підлогу. На шиї від напруження, гніву та марних спроб його стримати напнулися жили.
— Я нікуди більше не піду! Ти шахрайка! Курвина донька! Годі з мене мерців! Як ви це придумали? Що ви собі дозволяєте?!
— Та вгамуйся, лікарю. Запевняю, там мерців не буде, якщо сам їх не наробиш. І повір — ви повірте, я до всіх звертаюся — ви там опинитеся, бо мусите опинитися. Я просто намагаюся прискорити процес. Але, — Мойра розвела лебединими руками, — як завгодно.
І зробила красномовну паузу, що гранітною брилою поховала під собою душі всіх присутніх.
— Я піду першою, — зважилася Влада й міцніше притулилася до Юрка. — Ти не проти?
Він був проти. Ще й як! Озброївся, щонайменше, мільйоном заперечень. Але мільйон швидко знецінився під променистим блиском смарагдових очей. Коханих очей.
Поможи мені, Боже. Я не хочу відпускати її. І — не маю права не відпустити.
— Усе одно — божевільна ця жінка, чи всі ми, чи ніхто, і вона каже правду. Ми не можемо сидіти тут вічність. Ми тікаємо від себе та ховаємося від себе, ми усі, але довго це не триватиме. Треба брати бій, Юрцю. Я готова.
— А я — ні, — ну нарешті він зважився. — Я не був готовий закохатися. І не готовий дати тобі піти. Але я буду поруч. Навіть там. Скрізь. Усюди, де б ти не була. Ще не знаю, як, та я там буду.
— Я тобі вірю. Ні, я це знаю, — Влада встала, обігнула Штоса, що стовбичив посеред кімнати, як гігантський кактус посеред мексиканської пустелі, і зникла за дверима. Бобир рвучко повернувся до Мойри.
— Має бути якийсь проміжок між нашими відбуттями?
— Ні, — спокійно відповіла жінка.
— Тоді я пішов.
— Ми за… тобою, — останнє слово Геник сказав уже легкій турбулентності, що утворилася за Юрком. Біла Пані зітхнула.
— Дозволяю вам вийти разом. Усе-таки подружжя.
— А ми потім розділимося? — уточнила Юля.
— Хтозна. Це залежить не від мене.
— Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подвійні міражі», після закриття браузера.