Читати книгу - "Смутна доба"

Стариця Домнікія віддано дивилася на свого бога.

Переконував її, хоч на душі мав невпевненість. Бачив, що перестав бути керманичем братчиків, вірніше, кумиром, бо керманичем не став одразу. Молитви, адресовані лише богові, не кликали до боротьби, як його колишні послання. А поклик до аскетизму[121] не знаходив у їхніх душах співчуття. Практичні і тверезі братчики добре знали, чого хотіли. Кликав їх до непротивлення, а у них свербіли кулаки.

Напровесні отець Іоанн ненадовго зник. Куди ходив, знав лише небіж Іова Княгиницького. Через тиждень повернувся із Судової Вишні, своєї рідної сторони. Ніхто не розпитував, де він був, навіть пан Миколай.

Якось до нього завітали Красовські, шукали з ним спілки. Старший по приході інока до Львова прихистив його, дав ченцеві на прожиток та одягнув його, але робив це не від душі — Красовські знаходились у тяжбі з паном Юрком і хотіли перетягнути Вишенського на свій бік.

Та він не підтримав Красовських. Побачив їхні корисливі наміри, намагання посісти перше місце в братстві, а людиною був прямою і безкомпромісною.

— Піду я од вас, — сказав стариці Домнікії.

Почув, що до родового гнізда приїхав князь Василь-Костянтин і помандрував у Дубно. Колись Вишенський посідав при дворі у князя не останнє місце, тому і потягнуло до своєї молодості, у всіх вона прекрасна. Та й побачити хотів головного ревнителя православ'я, колишнього свого добродійника.

Зустрілися вони на другому поверсі княжих апартаментів. Роздуми ченця зі Святої гори Острозький сприйняв насторожено, та сказати про те Вишенському не зважився.

Зітхнув полегшено, коли монах помандрував до Дерманського монастиря.

Трапилося це на третій день різдва. Зима того року видалась сніжною і холодною. Доля стояла поруч Лешки, опоряджена, як капустинка, у товстій хустці, ще, мабуть, дівочому Лешкиному кожушку, розшитому на волинський лад, у теплій битій взуванці.

У тісняві Софіївського собору їй було навіть жарко.

Зсунувши хустку назад, дівчина зацікавлено розглядала багаті стінні розписи храму, його величний іконостас, пробувала заглянути на хори, звідки линув мелодійний спів.

Тут знаходилася вона вперше, дякуючи власній наполегливості — умовила Лешку піднятися у верхнє місто до собору, відомого на увесь слов'янський світ.

Їх відтіснили вліво, під боковий неф, до усипальниці Ярослава, присутність якої тривожила дівчину. Крутячи по-гусиному головою, Доля бачила звідси відправу біля самого вівтаря.

Чула, що це колишній головний митрополитчий храм, недарма ж його так домагається Потій. Про справи церковні скільки говорили довгими зимовими вечорами у Гулевичів. Софію король віддав уніатам, та духовенство храму, як і Печерської лаври, не визнавали того наказу.

Софія вражала ще здалеку своєю масивною будовою, величезною кількістю церковних бань, покритих листовим свинцем.

Парафіяни, переважно жінки і діти, тихо молились, від вівтаря чулися добре поставлені голоси священиків та дияконів, з-за спини доносився мелодійний жіночий спів.

Хотіла запитати щось у Лешки, та не зважилась.

І раптом потиск лівого плеча, який чутиме потім багато-багато місяців, і тихий шепіт знайомого голосу:

— Невже це ти, Долечко? А ми тебе вже поховали!

Обернулася ривком, злякано, упізнала знайомі дівоче і двоє жіночих облич. Усі з черкаської шляхти, одна ще й сусідка, із замкової площі.

Ховатися було пізно. Усміхнулася до ближньої, зашепотіла у відповідь:

— Як там у Черкасах?

— Вітчим твій відходити почав. Багато місяців валявся у ліжку. Кажуть, знову шукає тебе.

На дівочому обличчі одразу з'явилися сльози, бо сусідка прошепотіла, зневажаючи на осудливі погляди прочан, котрі молилися поруч:

— Ти не бійся, ми нікому не скажемо про тебе!..

І відійшла до своїх.

Вилилися з храму разом з натовпом, коли закінчилась відправа. Пішли в інший бік, аж до садиби полковника Сагайдачного, біля його двору і зараз топталося на прив'язі десяток коней. Крадучись звернули на Поділ.

— Не подобається мені ця зустріч, дитино! — непокоїлась Лешка. — Краще б до своєї церкви сходили, приїжджих там майже не буває...

Доля часто оберталася, боялася, що землячки