Читати книгу - "Смутна доба"

2. перен., розм. Відступ від панівних чи загальноприйнятих поглядів, правил, положень і т. ін. 3. тільки одн., перен., розм. Те, що позбавлене здорового розуму; дурниця. ">[117], до порушень канонів[118] православної церкви, гнівно осуджував сваволю уніатів, а проповіді не визнавав.

Потік[119] парафіян до головної братської церкви помітно зменшився, його нічим не дорікали, отець Віталій у якійсь проповіді навіть згадав добрим словом його ім'я.

Хоч у трапезній перед утчею отець Іоанн не мовчав, коло нього завше гуртувалися монахи. Любив спілкуватися він з отцем Ярославом, священиком братської церкви. Вони заприязнилися, хоча словесні баталії влаштовували гарячі.

— Крий боже, як ви нервуєте! — пробував заспокоювати його отець Миколай, проводжаючи до келії.

На ґрунті проповідей спалахнула якось суперечка з паном Рогатинцем. Кремезний, діловий, потовкущий пан Юрко запитав, вибравши слушну хвилину:

— Дивуюся, чому отець Іоанн не проповідує слово боже?! Віруючі страх як хочуть чути вас!

Вдачу отець Іоанн мав запальну, заводився з півслова:

— Не казнадій я, пане Юрію, проповіді нехай виголошує ієродиякон Віталій. Олександрійський патріарх Мелетій напередодні кончини прислав мені Скаржин твір на Святу гору, і пішов я правдою супроти неправди, без усяких казнадійських риторичних викрутасів. Скарга лжу проголошував, я осуджував її не одинажди. Пану Юрку відомо те, єретичну книгу прислав патріархові владика Гедеон Балабан через вашого ієродиякона Ісаака. Я, пане Юрку, своє слово сказав. Без проповідей. Чверть віку віддано нашому богові у пустелі служив. Людині треба очиститись, позбутися мирських пристрастей!..

— Пустеля дає спокій одному, проповіді вчать багатьох. Не усувайтесь від насущного!

Пан Рогатинець змовк, говорити з іноком було нелегко, той вибухав, як порох. Боявся образити гостя.

Інок Іоанн висловив невдоволення отцю Ярославу:

— Я супроти ваших латинських мудрствувань. То єресь, а ви нею дітей у школах братських годуєте. Порятувати душу можна лише в пустелі. Церква має бога славити, а не годувати віруючого крючкотворством латинським!..

Пристрасті вибухнули, коли ієродиякон Віталій на одній із проповідей звинуватив Вишенського у мовній безграмотності. Заздрить отець Віталій, учитель і любомудр, наклеп зводить волинський казнадій!

Вишенський образився.

У братську школу благочестиві отці-дидискали перенесли науки з латинського колегіуму, віру дітей розбещують. Отець Іоанн різко виступав проти. Якось почув — сам не вчився і нам забороняє. Те вразило. Заздрість? Очевидно!

Якось трапилась пригода. Отець Ярослав привів його на обідню службу до жіночого монастиря, священики-чоловіки правили там по черзі. Час до молитви ще мали і отець Ярослав повів його через вівтар до ризниці[120], похвалитись древнім списком божого письма.

Отець Іоанн відкрив церковні врата і жахнувся назад — за вівтарем побачив стареньку черницю, стояла вона біля семисвічника, смиренно опустивши очі. В руках віник та ганчірка, очевидно, прибирала на вівтарі.

Здивовано глянув на отця Ярослава; перебувати на вівтарі жінці не дозволяли церковні канони. Ця ж, виявилось, відбула у святій обителі чверть віку, таких у монастирі двоє і їм дозволялося заходити на вівтар.

Вишенський одвик від жінок і поставився до черниці насторожено. Та стариця Домнікія виявилась дивовижно покладистою. З обожненням дивилася вона на афонського монаха, стверджувала покірно очима, що б він не сказав. Сама ж мовчала.

Пройшов якийсь час, і стариця Домнікія стала йому потрібною, може тому, що ніколи йому не заперечувала. Довіряв він їй найпотаємніше, без її мовчазної згоди був невпевнений у своїх вчинках.

Поділився і наболілим:

— Кажуть, щоб бісівства латинського я вчився, щоб казнадієм став. Щоб був на прехитрого Потія схожим — сьогодні єретик і каштелян, завтра намісник хрестовий. Пастир слави, а не церкви.

Розповів яро свої незгоди з Рогатинцем, казав, що пан Юрко у пустелю не піде. Звик до мирського логовища, до юшки шафрани, до пирогів і хрестом звабити себе не дасть. А йому теж треба дбати про своє спасіння.

— Йти в пустелю