Читати книгу - "Байстрючка"

У неширокому, зате довгому, з великими вікнами залі Будинку культури щодня, крім неділі, з четвертої до шостої години дня, а в суботу з 11 ранку до першої години дня, ішли тренування балетної студії. Про це повідомляло оголошення при вході в заклад.

Гадала, що нікого не застану з балетників, бо без Онуфрія Станіславовича які можуть бути танці, проте, на моє здивування, переді мною відкрилося ще те видовище — група граційних дівчат робила розтяжку під керівництвом досить-таки дебелої молодиці.

— Доброго дня! — привіталася, бо вже не було куди діватися.

— Ви щось хотіли? — поцікавилася молодиця.

— Можна вас на хвилину?

— Можна. Дівчата, продовжуйте!

Жінка стала проти мене в коридорі й вперла руки в боки.

— Я хотіла запитати, чи немає місця в балетній студії. Хочу, щоб моя донька займалася танцями, їй — дванадцять років, — на ходу придумувала «легенду».

— Що ж, можна спробувати. Треба було й доньку привести з собою. Хоча, здається, Онуфрій Станіславович не планував у групу когось добирати. Тим більше, наприкінці навчального року.

— А ви знаєте Онуфрія Станіславовича?

— Звісно! Щоб я зараз тут робила? Я була його ученицею свого часу, найкращою ученицею. А потім закінчила школу, вступила у коледж. Потім завагітніла, перевелася на заочне… Набрала, бачте, двадцять зайвих кілограм. Важко повірити, що я колись була балериною.

— А дитинку на кого залишили? — з виглядом базарної баби поцікавилася.

— Віддала в ясельну групу в дитячий садок. Ледь умовила, щоб узяли. Я й рада, що вийшла з декретної відпустки! Хоч схудну! Лише шкода, що за таких обставин дісталася мені ця робота. Онуфрій Станіславович — учитель з великої літери, мені далеко до нього. Так що, може, почекайте. Можливо, він ще повернеться й тоді віддасте свою доньку в балетну студію.

— Може, ви й праві… Але де знання, що Онуфрій Станіславович повернеться? Чутки ходять жахливі…

— Що правда, то правда.

— А Настя? Нічого невідомо про неї? — я надала своєму голосу тремтливості й співчутливості. Це було неважко.

— Ні. Знаю не більше вашого. Вона була дуже сильна балерина. Он бачите, далі в коридорі є стенд під склом? Там є її нагороди й фотографія. Настя одного разу виграла у всеукраїнському змаганні… Ну гаразд, якщо не передумали, приводьте свою доньку. До побачення!

— До побачення!

Молодиця пішла (дерев’яний паркет загрозливо затріщав під її великими ногами), а я підійшла до стенду. Там я знайшла фотографію вродливої дівчини з медовими очима, яка була підписана: «Анастасія Камінська». Там же стояв її головний трофей — кубок у вигляді танцюючої балерини. Я озирнулася — коридор був порожній, обережно відчинила скло й взяла кубок у руки. Мене пронизало струмом.

Напівтемна халупа, гострий запах прілого листя, моху й, здається, води. Тонка рука звисає з-під гори лахміття. Нігті геть обламані, до крові. Світло-фіолетова вена зміючкою огорнула зап’ясток, вона пульсує. Отже, дівчина — жива! Присутність Онуфрія Станіславовича я не відчула, хоча його дипломи й нагороди стояли тут же, на стенді.

Листя, мох і вода… Схоже, дівчина була десь біля річки, можливо, на березі, порослому деревами. Треба це взяти до уваги.

Удома Ксенька мені сказала, що планує цієї суботи податися до містечка Д. і щоб я їй купила вінок зі штучних квітів покласти на могилу Назара. Я зітхнула й погодилася. Лише попередила: жодних візитів до Зіни й жодних пригощань від неї!

Вона, звісно, погодилася з усіма моїми умовами. Якщо чесно, її поїздка була мені на руку: цієї суботи Варварка планувала гостювати з Максимом у його матері в селі Княжому, а я могла без перешкод піти на пошуки нещасної Настуні.

Я залізла до комірчини й знайшла старі гумові чоботи по коліно, рюкзак і ліхтарик. Усе, я — готова!

Мене багато що влаштовувало в Максимові, проте єдине, що напружувало, — те, що він із села. А це означає: саджання картоплі, а потім її копання, літні закрутки овочів і так далі. Мені маминого городу, який вона умудрилася вибити в місцевої влади, вистачало. Той город був невеликий, зате розташовувався на околиці Задрипинська, а власного транспорту в нас, звісно, не було. Ось і доводилося мучитися за той зайвий мішок картоплі. Я взагалі принципово — проти городництва! Хай цим невдячним ділом займаються колгоспи — ті, які ще животіють.

Ми з Максимом їхали в автобусі, і дорогою він розповів, що йому обіцяють хорошу роботу. Ось вступить він на заочне в Київський технологічний інститут харчової промисловості — і на нашому місцевому маслозаводі, де він працює простим робітником, йому дадуть посаду спеціаліста, а якщо добре працюватиме, то через рік лаври головного спеціаліста ляжуть на його кучеряву голову. А службову машину йому презентують уже з перших днів роботи спеціалістом.

Хто б не хотів мати такого чоловіка? Я шитиму, а він — працюватиме на високій посаді. Житимемо в