Читати книгу - "Байстрючка"

Папери на столі я не чіпала, лише протерла пилюку на підвіконні, помила підлогу.

Цікаво, а чи можна навести вроки Ксені, використовуючи цю картину, результат її роботи? Гм, здається, можна. Треба зазирнути у свою книжечку.

Тести з географії я склала на відмінно — далося взнаки заповнення відповідного зошита. Учителі як показилися — задумали протестувати з усіх предметів, щоб пересвідчитися: дітлашня на канікулах таки байдикувала! Ходили чутки, що нібито має приїхати перевірка з обласного управління освіти — розумні дядьки й тітки, які ніколи не всміхаються.

Контрольну з алгебри я ганебно завалила. З точними науками я не дружила, хоч ти трісни. Мені було легше намалювати в книжці з фізики заквітчане поле, ніж зрозуміти ту чи іншу задачу.

Закінчилися уроки, і я йшла, замислена, униз по сходах. Мене перестріли придурки з 7-А. Школа в нашому містечку була одна, але дуже велика. Тому класи нумерувалися від А до В і навіть Д. Градація визначалася знаннями дітей ще в п’ятому класі. Розумники потрапляли до крайньої букви в літерації класів — у моєму випадку, до В (хоча з огляду на мої погані результати з алгебри, мене мають відфутболити кудись у шкільні алфавітні тартарари). Розумники середнього рівня й потенційні хорошисти потрапляли до класу Б. Двієчники й злісні трієчники формували клас А. Це була гримуча суміш майбутніх кримінальних злочинців і злих геніїв, тупих виконавців і хитрих шльондр.

Одного разу наша вчителька із зарубіжної літератури, яка прохворіла кілька тижнів, вирішила надолужити згаяне й провести урок-залік відразу у двох класах — 7-А і 7-В. Це був хід конем, бо «ашники» гарантовано списали б у «вешників». Коли ми, мажорного вигляду дітлашня з чудовим вихованням і повагою до чужого особистісного простору, зайшли до кабінету із зарубіжної літератури, нас зустріло чистилище. Щось середнє між печерою первісних людей і містом у період чуми.

По-перше, «ашники» всі були дико несимпатичними, чи то пак страшненькими, відсутність інтелекту явно віддзеркалилася на обличчях. По-друге, ніхто не міг всидіти спокійно на місці, вони підстрибували й переговорювалися між собою, хоча вчителька із зарубіжної літератури Валентина Володимирівна була жінка сувора, залізної дисципліни. Навіть вона не могла змусити їх угамуватися!

Оскільки «ашники» зайняли всі перші парти, ми вмостилися за останніми. Часом до нас долітали паперові кульки й слина з передніх рядів. Коли Валентина Володимирівна оголосила початок заліку, то тактовно покинула клас. Вона прекрасно розуміла, що жодне вчительське серце не витримає того, що почнеться затим.

А почалося ось що. «Ашники» хижими птицями кинулися на «вешників» із вимогою дати списати. Слова про те, що в них є підручник із зарубіжної літератури й можна вільно списати звідти, не діяли. Лише загартовані відмінники змогли відшити нахаб. Я до таких не належала, тому приречено диктувала товстій і, безумовно, сильній фізично дівчині відповіді на запитання. А паралельно — ще якомусь хлопаку з білуватими очима й кривим носом.

Цього разу «ашникам» з 7 класу не потрібні були мої підказки із зарубіжної літератури. Їх привабила моя коротка спідниця. Зазвичай я лише раз на тиждень її одягала, у решту будніх днів тягаючи джинси. Ну от, нарвалася на покидьків.

«Ашники» затисли мене в кутку на першому поверсі, і їхній головний, чмир із зовнішністю, яка не запам’ятовується, простягнув до мене руки. Я голосно звереснула й влупила йому ляпаса. Раптом із подивом помітила серед хуліганів Ваню з мого двору. Він учився в паралельному «Б» класі, загалом був хорошим хлопцем. Ну от, і він уляпався в дурну компанію.

— Ах ти, — оголив криві зуби чмир.

Ваня якось винувато на мене поглянув. Я із жахом зрозуміла, що якщо компанія скомандує, то Ваня зробить те, що вона скаже. На щастя, хтось спускався сходами й вилупки зникли. Я витерла нервовий піт із чола й пішла додому. Нікому не розповіла про інцидент. Лише зробила висновок: жодних прогулянок на самоті заплутаними шкільними коридорами!

Цікаво, чому вони вибрали жертвою саме мене? Не я ж одна ношу короткі спідниці. Ну, звісно, у мене немає високого зросту й бронебійного обличчя, як в однокласниці Тоні, чи самовпевненого писка, як у Лесі, чи…

Словом, мені потрібно бути обережнішою.

Історія з Валериком мене неприємно вразила. Мені не хотілося вірити в те, що хлопець у цьому замішаний. Проте часом він був такий закритий, сам у собі, що могло бути все що завгодно! Вирішила дізнатися напевне, що сталося, адже потрапляти в родину, де живе потенційний маніяк, якось не хотілося.

Я запитала себе, що сталося і чи жива Настуня. Проте, щоб її відчути, потрібна була хоч яка-небудь її річ. Іти до матері Настуні не хотілося, просити допомоги у Валерика — тим більше. Тому пішла до Будинку культури. Там точно мають бути якісь речі Настуні — хоч би якісь балетки чи шпилька для волосся.