Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Я вважав, що дістався кінцевої мети. Я потрапив у монастир з військовим режимом, де зможу спокійно коротати дні. Мені не треба було думати, що їсти-пити. А робота була проста: тричі протягом дня бити у дзвони, тримати посуд і ряси у чистоті. Весь інший час я міг присвячувати молитвам і спогляданню.

Чим завоював довіру Еліаса; таким було ім'я рудобородого лицаря, котрий мене підібрав. Він назвав мене Еліезером.

Поки я жебракував по Польщі, минуло півроку, то щойно «червоні брати» прийняли мене до монастиря, на носі вже був страсний тиждень.

Я не приховував перед лицарем Еліасом свого хвилювання відносно того, що тут так само справлятимуть страсний тиждень, як у всьому католицькому світі, і з мене тут не буде користі, позаяк мене з дитинства не посвячували в передвеликодні церемонії. Мене виховували єретиком, і тільки віднедавна я став неофітом.

— Не сумуй, брате Еліезере, — запевняв мене лицар, — кожного дня страсного тижня, напередодні, ми проводимо репетиції по кожному відрізку «страстей», тож у тебе теж буде час вивчити свою роль.

Після цих слів я повністю заспокоївся і ледве чекав, коли настане Чистий четвер і коли вночі розпочнуться всі приготування до урочистостей.

Задзвонивши на вечірню та зачинивши ворота, я отримав вказівку від лицаря Еліаса: взяти ліхтаря, піти до церкви і чекати, доки годинник проб'є північ, після чого я почую тричі стукіт у двері крипти. Без вагань я маю їх відчинити та прийняти гостей, які вийдуть зі склепу, та робити все, що вони накажуть.

Я навіть оком не кліпнув від такого дивного завдання. Я ніколи не був боягузом, більше того, мене з'їдала цікавість, що ж це за такі гості, які приходять з крипти.

Одразу після того, як пробило північ, почувся потрійний стукіт у двері крипти. Я поспішив їх відчинити. На свій подив, я побачив освітлені сходи, якими підіймаються жінки в одежах, які можна було побачити тільки на церковних фресках чи у великих палацах. У всіх напудрені та нарум'янені обличчя, чорні, сірі і навіть золотисті брови. Кожна тримала в руці витончену воскову свічку.

Це не були ті примари, від яких стає лячно. Я був молодим, і коли бачив жінок, навіть і примарних, то в мені закипала кров.

Ті, у свою чергу, теж помітили, що перед ними не старий дячок, тож вирішили зі мною познайомитись, кожна по черзі. Перша заговорила:

— Я — Єзавель, жінка царя Ахава, чию кров пси злизали на вулиці. Принеси купіль для хрещення. Я хочу помитися.

— Я — Саломея, донька Ірода, котра попросила голову Іоана Хрестителя собі у подарунок. Принеси сюди піднос для проскури. Нехай вислужусь, — мовила друга.

— Я — Вірсавія. Саме через мене цар Давид впав у гріх. Принеси мені ківш з олією, я хочу змастити волосся, — сказала третя.

— Мене зовуть Даліла, і це я зрадила Самсона. Принеси мені чашу для причастя. Я хочу напитись і причаститись, — мовила четверта.

— Я — Астарта, що спокусила синів Ізраїля в Ханаані. Принеси мені кадило з ладаном, я хочу бути пахучою, — сказала п'ята.

— Мене звуть Тамар. Через мене Авесалом вбив свого брата Амнона. Принеси мені чашу для святої води, нехай заповню її сльозами.

Кожна з них брала з вівтаря річ, про яку говорила і клала мені на руки. Я тільки спостерігав, що з цього буде. Мені було доручено виконувати всі накази гостей.

Їх було семеро.

Сьома була з короною на голові, в дорогій золотистій сукні зі шлейфом, що волочився позаду. Вона йшла останньою. Голос у неї був, наче дзвін.

— Звуть мене Мілітта, я цариця Савська. Я віддала свої скарби царю Соломону, забравши натомість його мудрість. Принеси мені дароносицю.

Останнє мене приголомшило.

Священні посудини, різні атрибути для церемонії, це ще я міг стерпіти, але дароносиця! Реліквія, в котрій знаходиться тіло Спасителя, до якої навіть сам понтифік насмілюється підійти тільки на колінах. Хто насмілиться підійти і здвинути її з місця? Я з надією поглянув на примару.

Вона ж вдарила мене по плечу так, що ноги мої підкосилися і так закричала, що вся церква наповнилась її голосом.

— Чого зволікаєш?

Я зрозумів, що відмовити потойбічним істотам в мене не вийде, тож зняв дароносицю з вівтаря.

— Йди за нами! — наказала цариця Савська, після чого, знову залишившись останньою, пішла за іншими примарами гвинтовими сходами, котрі вели з каплиці кудись угору. Я плентався позаду неї, аж поки ми прийшли до кованих, позолочених металевих дверей. Вони відчинились, і переді мною постала велика зала без вікон з височенною стелею. Її помпезність підкреслювали ліхтарі, що були заховані у численні ніші. Стіни вкривали шовк та золото.

Посеред зали стояв намет, вхід до якого відкрився. Звідти почали виходити різні, відомі на весь світ лицарі, вдягнені як турки, єгиптяни, римляни, перси. Жінки-примари почали називати їх по іменах.

— Вітаю тебе, Агасфере!

— Ваал з тобою, Навуходоносоре!

— Нехай благословить