Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

дійшла до мене, я нею зацікавився і звільнив майора, відправив його на фронт. Зараз він один із героїв. Воїна треба розуміти. І Червона армія не ідеальна. Важливо, щоб вона била німців — а вона їх б’є добре, — все інше другорядне».
Ватажок кривавої кліки, дорогий товариш і співзасновник Руху неприєднання

1948 року у світовій політиці сталася сенсація — перший в історії конфлікт між двома державами, де при владі перебували комуністи. До того ж конфлікт дуже гострий. Буквально за кілька місяців «визначний діяч міжнародного комуністичного руху товариш Тіто» перетворився в радянській пресі на «ватажка фашистської кліки», «наймита англо-американських імперіалістів», «кривавого ката». Якщо за рік перед тим 48 відсотків зовнішньоторговельного обороту Югославії припадало на СРСР, у країні працювали тисячі радянських військових та цивільних радників, то вже 1949 року торгівля між двома комуністичними державами припинилася взагалі, в Югославії не лишилося жодного (!) радянського громадянина — навіть дипломатичні відносини було розірвано.

Що ж спричинило таке гостре протистояння? Мабуть, найважливішою причиною були Сталінові уявлення про «світову систему соціалізму» як жорстко централізоване утворення, всі члени якого мають беззастережно підкорятися вказівкам з Москви, як це було в комінтернівців 1920—1930-х років. Керівники країн, де владу захопили комуністи, мали в першу чергу думати про інтереси Радянської Росії (перепрошую, СРСР), а вже потім про інтереси власних держав. Зокрема, в Югославії, де не було вже радянських військ, Сталін намагався ствердити своє всевладдя за рахунок так званих «спільних підприємств», які повністю контролювалися б СРСР і дозволяли використовувати економічний потенціал цієї країни перш за все в інтересах Москви. Тіто, на відміну від радянських маріонеток у Польщі чи Румунії, наприклад, на масове створення таких підприємств не пішов. Але останньою краплею, після якої терпець Сталіна урвався, стали намагання Тіто домовитися з албанськими комуністами, які теж захопили владу у своїй країні, про вступ її до Югославської федерації — навзамін за передачу до складу Албанії краю Косово, населеного переважно етнічними албанцями. У принципі Сталін, можливо, й не мав би нічого проти такої комбінації. Його страшний гнів викликало те, що Тіто почав робити практичні кроки до приєднання Албанії без «благословення» й навіть відома Москви. Й він вирішив вигнати васала, який ставав занадто самостійним, — звернувся через Інформаційне бюро комуністичних і робітничих партій (повністю контрольований ним орган, який прийшов на зміну розпущеному 1943 року Комінтерну) до членів Компартії Югославії із закликом «замінити керівництво партії, яке припускається ревізіоністських проявів».

Микита Хрущов згадував тогочасні слова Сталіна: «Ось ворухну мізинцем — і не буде Тіто. Він злетить».

«Але хоч скільки рухав Сталін не лише мізинцем, але й усім, чим міг, Тіто не злетів, — єхидно відзначав Хрущов. — Чому? Та тому, що в суперечці з югославським керівництвом за Тіто стояла держава, стояв народ…»

Протягом наступних п’яти років непокірна Югославія перетворилася чи не на найстрашнішого Сталінового ворога. Країну було піддано економічній блокаді, на кордонах з радянськими сателітами — Угорщиною, Румунією та Болгарією — відбулося 219 збройних інцидентів, радянські спецслужби чинили неодноразові спроби фізично усунути Тіто. Втім, і сам маршал повівся зі своїми політичними опонентами жорстоко та підступно. Після згаданого листа Інформбюро він провів у всіх первинних організаціях Компартії Югославії партійні збори, на яких закликав «вільно та неупереджено» обговорити цей лист. Позицію Інформбюро (читай Сталіна) підтримало 55 тисяч з 519 тисяч членів КПЮ. Трохи згодом усі (!) «сталіністи» були репресовані, потрапили до концтаборів на островах Гргур та Голий Оток, де утримувалися без суду й вироку — невизначений термін, роками і десятиріччями. Лише лічені щасливці з числа «сталіністів» змогли перейти кордони Угорщини, Румунії чи Болгарії. Для більшості втікачів такі спроби закінчилися смертю…

Тіто довелося балансувати між СРСР, який став для нього смертельним ворогом, і західними демократіями, які, попри твердження радянської пропаганди, ставилися до його комуністичного режиму без жодної симпатії. Йому все ж вдалося зберегти владу й завершити в Югославії соціалістичні перетворення. 1953 року, після смерті Сталіна, почалася нормалізація відносин між Москвою та Белградом, апофеозом якої став візит до Югославії нового радянського лідера Микити Хрущова влітку 1955 року. Хрущов усіляко вибачався перед Тіто та «югославським народом», намагаючись будь-якою ціною повернути Белград у сферу впливу Москви. Проте це йому не вдалося. Югославія так ніколи й не стала членом Організації Варшавського договору й Ради економічної взаємодопомоги, куди входили всі радянські сателіти. Натомість Тіто став разом з лідерами Індії, Єгипту, Індонезії та Гани одним із батьків-засновників Руху неприєднання, який проголошував «рівну віддаленість» від обох головних військово-політичних блоків, під знаком протистояння котрих минула більша частина другої половини XX століття. Відтак Югославія стала в радянському офіціозі хрущовсько-брежнєвських часів такою собі «не зовсім» соціалістичною країною. Згідно з дефініціями кремлівських ідеологів вона була складовою «світової системи соціалізму», але не входила до «світової соціалістичної співдружності» — на відміну від цілком «правильних» Польщі, Куби чи Монголії.

«Тітов кувар»

2005 року, рівно через чверть століття після смерті творця та очільника соціалістичної Югославії, в Белграді було видано розкішний фотоальбом під назвою «Тітов кувар». Автор не настільки добре знає сербсько-хорватську мову, щоб зрозуміти слово «кувар» без словника. З’ясувалося, що воно означає «куховарська книга». Протягом багатьох десятиріч лідер Югославії їздив по світу й зустрічався з президентами, прем’єрами, королями та генеральними секретарями. Й усі вони пригощали його найвишуканішими стравами своїх країн: канадський прем’єр П’єр Трюдо — битками з м’яса арктичного оленя з чорницями, йорданський король Хусейн — смаженим фазаном, президент США Джон Кеннеді — шампіньйонами, фаршированими гусячим м’ясом, «полум’яний команданте» Фідель Кастро — рибою по-гаванському з коктейлем «Гемінґвей», Сталін — смаженими курчатами по-російському, китайський лідер Ден Сяопін — ганджоуським курячим салатом з кавуном. І таке інше, таке інше, таке інше… На відміну від інших світових лідерів, які теж насолоджуються екзотичними делікатесами під час візитів до далеких країн, Тіто змушував свою