Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

Костянтин відкрив двері літака. Всередину війнуло нічним сирим осіннім вистиглим повітрям.

— Ну, з Богом, — сказав брат Кондрашова й поклав руку на плече Погодіна. Той зрозумів: йому стрибати першим. Звісно, він же не був новачком: його дебют у парашутній справі стався ще під час навчання у вищій школі КДБ, і потім час від часу досвід поновлювався. Проте він хотів би, щоби першим вистрибнув Кондрашов. Закралася навіть короткочасна підленька підсвідома підозра: а раптом вони мене викинуть, а самі полетять далі? Хоча це, звісно, була цілковита маячня: вони вже стільки накоїли, що на вирок, якщо не вдасться відновити законну президентську владу, вистачить, ще й залишиться.

Погодін ступив до двері, подумки перехрестився, про людське око хвацько махнув рукою, — мовляв, де наше не пропадало, — й пірнув у нічну темряву, мов у басейн з бортика. За ним слідом через три секунди, підморгнувши наостанок братові, стрибнув Юрій, шубовснувши в чорноту, як в ополонку.

Роман Романович фізично відчув, як вдарив холодний вітер в лице й підстрибнули кишки в череві, як розстебнулася сумка і обірвався тонкий шнур, котрий Костянтин називав фалом, а потім, добряче струсонувши його на стропах, відкрився парашут. Погодін не втримався й підняв голову й, хоч як було темно, розгледів: над ним і направду був купол. Він почув звук двигунів літака, що віддалявся десь згори й ліворуч, а потім, коли той полетів, — свист вітру в стропах. Ага, стропи: червоні — ось вони, потягнеш за праву — розвернешся праворуч, за ліву — у лівий бік. «Звідки в нас вітер? Зараз повернемось лицем для нього!» — подумав президент. Для чого це робити, він знав ще з молодості: парашути конструюють так, щоб людина на ньому летіла не тільки вниз, а й трішки вперед. Якщо знижуватися проти вітру — твоя горизонтальна швидкість віднімається від вітрової, якщо за ним — складається з нею.

Проте вистрибнути — це тільки частина справи, і не найважливіша. Головне — добре і правильно приземлитися. Земля наближається до тебе зі швидкістю вісімнадцять-двадцять кілометрів на годину. Можна так вдаритись об неї — мало не буде. Тому, побачивши, що земля наближається, краще з’єднати ноги, випрямити їх під кутом тридцять градусів до вертикалі тіла, стопи витягти паралельно поверхні землі, а підборіддя притиснути до грудей. Тут вже рота не роззявляй — тягни на себе передні лямки, гаси швидкість парашута! Землі торкайся обома ногами одночасно, щоб не поламати їх поодинці, і одразу пом’якшуй зіткнення: падай на бік або на спину, як учили. І одразу тягни за нижні стропи — гаси купол, бо підхопить тебе вітер і потягне по землі.

Цей Пущин обіцяв, що під ними буде поле, а не ліс чи ріка. Бо теоретично про приземлення на такий ландшафт Погодін щось пам’ятав, але на практиці ніколи не здійснював і конкретно цього боявся.

Чи близько взагалі поверхня, він визначити не міг, згори у розриви хмар ще якось було видно зірки, а знизу далеко праворуч тяглися низки ліхтарів — це, мабуть, вулиці передмістя тієї Калашихи. А яка висота під ним, того він визначити не міг. Закрутив головою — де Кондрашов, може, він би підказав? Як у воду дивився: не надто здалеку донеслося гучне Юрієве: «Готуууйсь!» Погодін згрупував тіло, як годиться, звіриним нюхом відчув наближення землі, напружився і враз, торкнувшись її ступнями, завалився на бік і заходився гасити купол.

— Порядок? — спитав, підійшовши стернею із зібраним в оберемок парашутом, Кондрашов.

— Нормально, — тоном бувалого у бувальцях кіногероя відповів Погодін і заходився збирати свого. — Куди ми їх подінемо?

— Кидати на виду не можна. Зараз заховаємо десь, — заходився роззиратися довкруж Юрій. Якась громадина темніла неподалік. Він підійшов та побачив скирту цьогорічної соломи й рішуче попрямував до неї. — Ходімо, в солому зариємо!

Скирта виявилася не просто купою соломи, горою наваленою на землю, а довгою і високою конструкцією зі щільних рулонів, викладених у чіткій послідовності. Все це було притрушено соломою. Щоб вода дощова стікала — розумів капітан.

— Ось, — вказав Кондрашов і зайшов з торця скирти. Він запхнув свій парашут у пустоту між рулонами й заткнув діру жмутом соломи. Принаймні, в темряві у вічі не кидалося.

Погодін повторив те саме, причому Кондрашов навіть не поворухнувся, щоб йому допомогти. Роману стало прикро. Розумом-то він усвідомлював, що в даній ситуації вони з Юрієм та його братом — рівноправні компаньйони, що вимагати якогось особливого до себе ставлення безглуздо, але за останні півтора десятиліття так звик до того, що варто йому підійти — всі розступаються й дають дорогу, що починає говорити — люди довкола замовкають, що судження його завжди правильні, що він усе знає, а чинить виключно так, як хоче його народ і як доцільно для очолюваної ним держави. Колись, на початках, у нього виникали підозри: а раптом це не він правий, а вони всі — міністри, промисловці, генерали, академіки, фінансисти — піддакують і говорять те, що він хоче почути? Клянуться у вірності й любові не тому, що люблять, а у пошуках вигоди? Проте з часом він звик до своєї непогрішимості: скаже, що треба відняти у тих чи других сусідів провінцію, ба й декілька — а ті: «Правильно! Геніально! Вони давно на це заслуговують!», і байдуже їм, що ті й ті — також православні, а другі, крім однакової віри, ще й звичаї подібні мають і мову майже зрозумілу. Аж ось тепер все стало на свої місця: серед тих, хто пристрасно лиже тобі дупу, коли ти в силі, друзів у тебе немає.