Читати книгу - "Корсунь козацький"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Автор літопису Самовидця завершив свою розповідь про цю трагедію такими словами: «так вмісто радостнаго праздника мало хто знаишолъся в тім місті, жебы не плакал своїх пріятелей, так в скором часі ерокгою смертію погибших: хто отца, хто матки, хто сина, брата, сестри, дочки. Хто может выповісти такій жаль, як там сталься за малій час, же усе місто смерділо от того трупу паленого»[183].
Після вищенаведених подій брат покійного, очевидно Василь, взяв обгорілий труп наказного гетьмана у свій двір і поклав у нову домовину. Покійного було відспівано у храмі Різдва Христова, але й там трапилася якась пожежа. Під пером польського хроніста Веспасіяна Коховського ця трагічна подія набула зловісно-містичного забарвлення. Коховський у традиційному для багатьох тогочасних польських публіцистів дусі звинувачував Івана Золотаренка у зв'язку з нечистою силою і тому вигадав байку, ніби труп сам загорівся і кричав під час пожежі й паніки в церкві, а потім нібито загорівся і вдруге в іншій церкві. Однак український літописець, який був під час пожежі у храмі Св. Миколи-угодника, без всякої містики вказав на справжню причину пожежі: нехлюйство паламаря, котрий забув загасити свічку.
У 1656 р. відчутно погіршився стан здоров'я Б. Хмельницького. Деякі автори пишуть, що він хворів на рак, але, на наш погляд, у Хмельницького був інсульт, хоча відомі на сьогодні джерела не дають достатньо підстав для будь-якого діагнозу. Проте попри важку хворобу Хмельницький продовжував керувати Українською державою, спираючись на допомогу своїх сподвижників, особливо генерального писаря Івана Виговського. Водночас він подумував про спадкоємця і прагнув передати гетьманську булаву до рук свого ще неповнолітнього сина Юрія, народженого чи то 1640, чи то 1641 р. Інколи Хмельницький ще виїжджав на невелику відстань від Чигирина та Суботова. Так він побував у Богуславі й 11 травня 1656 р. видав тут свій універсал-привілей про закріплення за Свято-Микільським Крутицьким монастирем у Батурині млина в селі Липовому[184]. Пізніше гетьман приїхав до Корсуня і 21 травня 1656 р. видав на користь вищезгаданого монастиря ще один універсал-привілей, підтверджуючи його права на землі понад річкою Сеймом[185]. Це був останній приїзд Богдана Хмельницького до Корсуня.
Восени 1656 р. у Вільні було укладено сепаратне перемир'я між Московською державою та Річчю Посполитою. Це був удар ножем у спину. Річ навіть не тільки в тому, що доля України всупереч договору 1654 р. вирішувалася без її участі, а й у тому, що близька перемога над Річчю Посполитою і визволення всіх етнічних українських земель ставали в найближчій перспективі нереальними. За таких умов, про що вже йшлося вище, гетьман швидко уклав військові союзи зі Швецією і Трансільванією, і вже з новими союзниками українські війська оволоділи майже всією Польщею, взяли Варшаву, Краків та ряд інших міст етнічної Польщі.
Стривожена Москва намагалася розірвати ці союзи України зі Швецією й Трансільванією. Так, 11 червня 1657 р. з Москви до Трансільванії виїхало посольство, очолюване Іваном Желябузьким. Проїхавши через Смоленськ, Стародуб і Київ, воно 19 липня опинилося в Корсуні. Одразу ж до посла завітав корсунський наказний полковник Дементій Трутина (в інших джерелах правильніше: Дмитро Трутина). Він сказав, що князь Д'єрдь II Ракоці разом із наказним гетьманом Антоном Ждановичем їдуть з Польщі до Кам'янця-Подільського, але туди послові йти не можна через ординську небезпеку. Трутина порекомендував послу їхати на Капустину Долину, де стоїть Військо Запорозьке. Желябузький так і вчинив, і 20 липня прибув туди, відрядивши потім до козацького табору свого перекладача Дмитрія Остаф'єва. Той знайшов Корсунський полк і його полковника Івана Дубину (Гуляницького), який переадресував його до Юрія Хмельницького, котрого назвав, як і інші представники старшини, «гетьманом». Перекладач добрався й до Юрія Хмельницького і сказав, що шукає шлях до князя Ракоці, приховуючи мету переговорів з трансільванським правителем. Юрій Хмельницький тоді послав до царського представника генерального осавула Івана Ковалевського. Той стисло проінформував Желябузького про тяжкий стан Ракоці, який, довідавшись про напад на свою державу, повертався з Польщі. Він рекомендував послові повертатися до Москви, але Желябузький вперся, бо їхати до царя «без подлинныя вести» не міг. Тоді Ковалевський наголосив на тому, що іншого шляху, як через татарські загони, до Ракоці нема, а тому Ю. Хмельницький звелів відрядити посла до Корсуня, щоб він там почекав кращої нагоди. Тим часом Юрій Хмельницький написав листа до батька, який прийняв
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корсунь козацький», після закриття браузера.