Читати книгу - "Корсунь козацький"

Як свідчили московські посли Д. Тургенєв і Я. Портомоїн, вони прибули в Корсунь 10 листопада 1654 р., але гетьмана там уже не застали і вдовольнилися лише розмовою з корсунським полковником Семеном Дубиною. 21 листопада вони мали бути на аудієнції у Хмельницького в Чигирині, а гетьман після цього поспішив знову до Корсуня через небезпеку польсько-татарського наступу. Лист до Виговського відомого Остафія Астаматієнка від 11 листопада 1654 р. стверджує, що гетьман і генеральний писар повинні були прибути до Корсуня[175].

20 листопада 1654 р. Хмельницький написав до царя Олексія І про нову загрозу з боку Речі Посполитої та Кримського ханства і про мобілізацію української армії для нової війни. 1 грудня 1654 р. знову з Корсуня до Москви полетів лист гетьмана. У ньому повідомлялося цареві, що поляки напали на Шаргород. У зв'язку з цим гетьман вимагав повернути з Білорусії в Україну корпус Івана Золотаренка і прискорити виступ у похід проти поляків в Україні корпусу московських військ під командуванням боярина Василя Борисовича Шереметєва. Цього листа привіз до Москви посол Роман Андрієнко[176]. Наступного дня гетьман видав у Корсуні універсал про закріплення за Ніжинським монастирем м. Мрин, котре перед тим надав йому ніжинський полковник І. Золотаренко[177]. 16—21 грудня Хмельницький надіслав з Корсуня п'ять листів, адресованих російським воєначальникам Ф. Бутурліну, Р. Корсаку, В. Шереметєву, у яких писав про спільні дії проти польських військ[178]. Зокрема, у листі від 21 грудня 1654 р. до Шереметєва Хмельницький повідомляв, що провідником для московських військ, котрі йшли на допомогу, він послав Трохима та Івана Гуляницьких, очевидно, з числа корсунських козаків.

1655 рік розпочався з нового походу української армії проти польських військ. Спочатку була битва у полях під Охматовим («Дрижипільська»), що закінчилася з невеликою перевагою українців, після чого гетьман відійшов до Наддніпрянщини. Старожили Охматова й досі згадують про великі могили (понад 10), у яких начебто були поховані загиблі у цій битві (ці могили нині розорано). Вже 4 березня 1655 р. Хмельницький стояв у Богу славі й звідти писав цареві про бої під Маньківкою і татарський наскок на Умань та Торговицю, у зв'язку з чим він наполегливо просив прислати обіцяну допомогу. Майже одночасно (8 березня 1655 р.) був писаний з Богуслава гетьманський лист і до московського патріарха Никона, де містилося аналогічне прохання. З цими посланнями гетьман відрядив до Москви богуславського сотника Яська та уманського сотника Тимофія, які віддали згадані листи за призначенням 23 березня 1655 р.[179]. 2 квітня 1655 р. гетьман послав із Богуслава нового листа з канівським сотником Йосипом Томиленком та Климом Дубовиком. У ньому повідомлялось про польські й татарські воєнні плани[180]. Після цього Хмельницький відбув до Чигирина, але 7 червня 1655 р. він прибув до Корсуня, де написав листа до ніжинського полковника Золотаренка, в якому вимагав від нього продовжити наступ у Білорусії, не затримуючись на облозі Бихова[181]. У Корсуні Хмельницький 10 червня видав універсал, за яким Ольшанка закріплювалася за Мгарським монастирем[182]. Через день, 12 червня 1655 р., Хмельницький і Виговський, уже перебуваючи в Богуславі, затвердили своїм універсалом обрання ігуменом Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві Феодосія Софоновича, видатного українського церковного і культурного діяча, ректора Києво-Могилянського колегіуму, автора «Кройніки» — центрального твору українського літописання XVII ст., богословських праць. Судячи з тексту універсалу, можна припустити, що у складі делегації ченців Золотоверхого монастиря, яка прибула до Богуслава, був і сам Софонович, добре знайомий гетьманові й генеральному писарю.

Пізніше Б. Хмельницький приїхав до Києва і звідти повів українську армію в похід проти Речі Посполитої. У ньому брав участь, звичайно, і Корсунський полк, яким керував тоді Гуляницький (Максим Нестеренко був наказним полковником). Хмельницький знову блокував Львів і Кам'янець-Подільський, виграв значну битву під Городком і вийшов зі своїми козаками на західні кордони етнічних українських земель. Тоді українські війська оволоділи Ярославом, вдарили на Ленчно, Парчев, Томашів, досягай місцями Сяну й Вісли, а наказний гетьман Данило Виговський (брат генерального писаря й зять Б. Хмельницького) взяв Люблін.

Розпочалися тяжкі для Польщі роки «потопу». Створена Богданом Хмельницьким союзна коаліція поповнилася Швецією, Трансільванією і Бранденбургом. У 1656—1657 рр. війська коаліції заволоділи майже всією Польщею, причому король Ян-Казимир втік до Сілезії, що була тоді під владою Австрійської імперії. Українські козаки брали участь в оволодінні Варшавою, Краковом та рядом інших польських міст. Захиталась унія Польщі й Литви, князі Радзівіли схилилися на бік шведського короля Карла X Густава і йшли до унезалежнення Литви від Польщі. Тоді ж добився незалежності від Польщі й Бранденбург. Здавалося, ще один удар — і Україна остаточно струсне із себе польську владу. Однак сепаратне Віденське перемир'я, укладене московським урядом із Річчю Посполитою, звело нанівець такі блискучі успіхи. Навіть і сама Московська держава втратила після цього вихід до Балтики, а через деякий час мусила відступати і з Білорусії.

Зрада Москви була, на жаль, не єдиним лихом для України. Під час облоги Старого Бихова (тепер Старий і Новий Бихів становлять єдине місто) було поранено в ногу ніжинського полковника Івана Золотаренка. Поранення виявилося смертельним. Тіло наказного