Читати книгу - "Терези"

…Олеся кричить і прокидається.

То був не сон…

Мовивши кілька фраз по телефону і не дочекавшись відповіді з того боку, я жбурнула мобілку подалі й припала до горлечка пляшки. А тоді відчула, як хвиля нудоти піднялася мені до горла.

Я ледве встигла до ванної.

Якби я вела щоденник, я б написала, що тієї ночі почався новий відлік мого існування. А він хай валить, куди хоче, боягуз! Впораюся і без нього! От тільки приведу себе у форму… Якби ж мені не було так зле…

Вчепившись в умивальник, я підвела голову.

Людина в дзеркалі була дуже бліда. З її очей текли і текли сльози.

Настав вечір. Ще один вечір ще одного беззмістовного дня. Дощ за вікном будив, термосив, закликав до війни.

Олеся вирішила послухатися Марти і зробити вдома генеральне прибирання. Але побоявшись, що сама не впорається, пішла до мами питати, чи та не проти.

Мама втішилася страшенно, сказала, що через дощ вони завтра не поїдуть на дачу і що вона так давно планувала генеральне прибирання, але з тими жахливими подіями все якось відкладалося. І як добре, що вони будуть прибирати всією сім’єю!

Олеся повернулася до своєї кімнати, лягла і знову спробувала заснути.

Але дощ за вікном будив, термосив, закликав до війни…

І вона вирішила не чекати до завтра.

Поки дійшов додому, Максим змок як хлющ. Практично дванадцять годин на ногах, раптова злива увечері, а наступної ночі треба знову йти на роботу. І знову шукати голку в тому ж стогу сіна.

Йому б сховатися у гараж, увімкнути «4400» виробництва «Лост-фільм» і випасти з реальності до ранку. Але так він жив увесь останній рік. І ось що з цього вийшло…

– Алло, Вітьок, привіт, можеш говорити?

– Можу, щось сталося?

– Ви з Мартою щось бачили? Тоді, у Славському, уночі біля колії… Мені треба згадати, що точно сталося… тоді?

– Ми напилися тої бурди, сіли в машину і гайнули по Карпатах… Потім застрягли на якійсь заправці до ранку… А чого ти раптом згадав? І що там у тебе так шумить?

– Дощ.

– Слухай, давай поговоримо завтра, у мене тут ще одна вечірня зустріч із клієнтом намічається.

– Угу, до завтра…

Але чекати до завтра було довго. Мав бути хтось іще, хто йому допоможе!

Але перш ніж цей хтось знайшовся, телефон озвався в його руках мелодією місячної сонати. У Панакоти чудово уживалися любов до року і класичної музики, він позичив Максимові свій старий «Соні-Еріксон», нормальний телефон, але із його «Самсунгом» не зрівняється.

– Максиме, це я, ти дав мені цей номер, щоб…

– Так, Тамаро Василівно, добрий вечір!

– Ой не знаю,чи добрий, Максе!

– Що трапилося?

– Мені зателефонувала Олеся. Уперше за весь цей час. Вона спитала… дивним таким тоном… а чи була в Олексія краватка синього кольору. Я так здивувалася, що навіть забула спитати, а для чого це їй?.. Тільки тепер я зрозуміла, що було дивного в її голосі. Максе, ти мене чуєш?

– Так, Тамаро Василівно, – Максим ковтнув слину, проводячи рукою по шиї.

– У неї був такий веселий голос, наче вона комедію дивилася… Яку комедію, нічого не розумію… Я сказала, що не було краватки, і вона відразу поклала слухавку. Тоді я набрала Люду, питаю, що там у них, як Олеся, а вона мені каже, що вони затіяли генеральне прибирання, аби трохи відволіктися, і знайшли під Олесиним ліжком чиюсь краватку. Темно-синю таку, однотонну, чоловічу. Олеся взяла її до рук і зблідла, на питання нічого не відповідає. Якщо в неї хтось є, то чому не сказати мамі? От Люда і захвилювалася, мене питала, чи я щось знаю, а я що, хіба вони мені щось говорили?.. То я тому і дзвоню тобі, Максиме, може, ти щось знаєш про нього, хто такий, звідки, чи щось Олеся тобі казала?..

– Тамаро Василівно, я думаю, Олеся все розкаже сама, коли… коли їй стане краще…

– Ой, Максиме, не знаю, як їй, а мені вже точно краще не буде…

І гірко заплакала.

Максим сів у передпокої як був, у мокрій куртці, з мештами в болоті, й уперся руками в коліна. Довкола його ніг поступово утворювалася брудна калюжа. Улюблений мамин килим персикового кольору змінювався на очах.

«Уже ніколи не буде так, як було» – називалася стара-престара поличка у його пам’яті, яка постійно заповнювалася все новими і новими доказами. Незалежно від його бажання усе повернути назад. Уже ніколи…

Забув, кому мав телефонувати. Насилу пам’ятав, який сьогодні день. Така дрібниця, як краватка, раптом перетворилася на щось велетенське, важко стравне. І усміхнулася йому пащекою з гострими зубами…

– Іди, синку, не гоже спати в мокрому одязі в передпокої.

– Хто спить? Я не сплю…

– Іди, поїсиш, поспиш, заспокоїшся, і ми придумаємо, що з цим усім робити.

– Справді, тату?

– Обіцяю тобі…

Олександр скинув оком придбане добро. Територія під кінну ферму вартувала тих грошей, які він у неї вгрохав.

Має ж бути і у нього якась віддушина, не все ж про медикаменти думати, через них він постійно хворим почувається, а тут, на свіжому повітрі, навіть хворому кращає.

Степан Каменюка, як завжди, зателефонував невчасно. Немає у нього відчуття моменту, сторожовий пес, що з нього візьмеш?

– Олександре Вадимовичу, щойно повідомили, що згорів аптечний склад на Городоцькій. Пилипчака Віктора. Нібито собаки внюшили трамадол. Це поки все, що відомо…

А це вже цікаво…

– Сліди замітають, – відкрив Америку охоронець.

Ясно, що замітають, наводку, певно, хтось дав…

– Хто їх кришував?

– Один майор з ДСО, я його знаю заочно з попередньої роботи.

Залишився майор без прибутку…

– Ану спробуй на нього вийти і стрілку забий найближчим часом, я під’їду, куди скаже. Натякни, що за мною не заржавіє.

Степан попрощався, а Олександр набрав Пилипчака Віктора, одногрупника з медуніверу, чоловіка своєї колишньої любові, вітчима свого загиблого сина…

Казав я тобі: «Не лізь у ті справи: багато вкусиш – мало проковтнеш». А ти: «Люди пропонують непоганий прибуток…»

– Що, погорільцю, живий іще? Як там твій прибуток, коту під хвіст? А я ж казав…

Віктор Пилипчак стиснув кулаки до болю в суглобах.

Як же він його ненавидить! Завжди успішний, впевнений у собі, як там казала Олена, – харизматичний лідер. А ти, значить, Вікторе, повна йому протилежність. Сидиш зараз біля згорілого корита, соплі жуєш, а він ще й насміхається!

От і Олена стільки років поруч, а