Читати книгу - "Єлюди. Теплі історії з Майдану"

Я дочекалася цієї розмови! Просила про зустріч давно. За останні три місяці я написала про багатьох волонтерів: медиків, кухню, інформслужбу, різні варти. Але такі волонтери, як ця дівчина, з’явилися тільки після 20 лютого. Про це трохи згодом.

Оксана, 22 роки, Львівська область, студентка історичного факультету. Приїхала на Майдан 25 листопада. До 29-го жила у хостелі. У ніч з 29-го на 30-е була на Майдані біля стели, саме тоді, коли «Беркут» почав наступ. Про події тієї ночі дівчина відмовляється говорити. «Мені дісталось, але комусь дісталось іще більше. Не хочу про це розповідати», – пояснює. Єдине, що я почула про ту ніч, що, тікаючи від «Беркута», вона і ще кілька людей переховувались у якомусь кафе, і о 7-й ранку вони пішли до Михайлівського собору. 30 листопада Оксана поїхала додому, не хотіла, щоби батьки знали про цю ніч.

2 грудня вона повернулася назад. Батьки були категорично проти. Дівчина стала головною на Стрийській кухні, що розташовувалася на вулиці. Займалася оргроботою: продукти, набір волонтерів і т. ін. У кінці грудня поїхала на сесію, повернулась у січні до Києва. З 20 січня постійно на Майдані. Була волонтером, де тільки можна. Але з 18 лютого Оксана займається лише однією справою: допомагає родичам загиблих організовувати похорони. Про те, як так трапилося, дівчина стверджує таке: «Треба було комусь це робити, тому я й узялася. Я сюди їхала не на прогулянку, а допомагати. Звісно, я не могла собі уявити, що допомагатиму саме із похоронами», – каже вона.

Коли купували труну для першого хлопця, Оксані стало зле. «У перші три дні «їхав дах», – каже студентка. Потрібно було налагодити зв’язок із моргами, прокуратурою, родичами, впізнання тіл загиблих. Молебні відправляли цілодобово. Ураховуючи психологічний стан родичів, волонтери намагалися брати на себе покупку труни, одягу й усього іншого для загиблих. «Я тепер знаю, що мертвому потрібно купувати взуття на шнурках і на кілька розмірів більше. Краще я б цього не знала», – каже Оксана. Коли продавці на ринку дізнавалися, що це одяг для Небесної сотні, часто давали костюми й сорочки безкоштовно.

Також волонтери передавали гроші сім’ям. Це була найперша грошова допомога, її зібрали дуже швидко. Деякі родичі категорично відмовлялися від грошей. «Телефонує мама одного хлопця й каже: «Мені ваших грошей не треба. Покажіть ту скотину, яка вбила мою дитину». І що я їй скажу?» – розповідає Оксана. Багато хто не могли повірити, що втратили близьку людину. «Батьки казали, ми нічого не хочемо мати спільного з вашим Майданом. Вони озлоблені, оскільки втратили дітей, їх можна зрозуміти», – пояснює волонтер. Тим паче що більшість загиблих – люди, які приїхали на Майдан за день до цих трагічних подій або в цей самий день. З родичами деяких загиблих вдається встановити контакт лише зараз.

Оксана продовжує свою роботу. За її словами, сьогодні в лікарні помер ще один двадцятиоднорічний хлопець. Якщо чесно, не уявляю звідки в цієї молодої вродливої дівчини стільки сили й мужності. Для мене ця дівчина – герой!

І трохи позитиву. Сьогодні в Оксани день народження. Їй виповнилося 22 роки. Якщо кожен із нас побажає їй щастя, здоров’я й кохання, переконана: у неї все буде добре!

18 березня 2014

У ці дні важко зберігати спокій, але доведеться. Я вирішила написати кілька матеріалів про людей, які чимось допомагали Криму: українських військових, кримських татарів і тих, хто хотів залишатися в Україні, але не міг нічого вдіяти.

Сьогодні розповім про Машу. Киянка, 30 років. Маша десять років працювала в журналістиці, потім почала писати сценарії для реклами. Брала активну участь у Євромайдані. Організувала кілька акцій. Одна з них – Enjoy the silence. Люди вийшли на вулицю із білими плакатами після прийняття законів, які обмежували права громадян на будь-які вільні критичні висловлювання та масові протести. Учасники акції хотіли привернути увагу світу до ситуації в Україні.

Коли почалися події в Криму, Маша вирішила повернутись у журналістику. Купила квиток на потяг і поїхала до Криму. Активісти передали через неї обладнання для стрімів у військові частини, а також – листи військовим і фото з акцій на їхню підтримку. А потім разом із Анастасією Березою, журналісткою «Української правди», і ще одним фотографом Маша намагалася знайти зниклих активістів Автомайдану. Вони поїхали на контрольно-пропускний пункт «Турецький вал» неподалік Армянська. Цей КПП контролює «Беркут».

Перше, що вони побачили там, – якийсь чоловік стоїть на колінах, а навколо нього беркутівці з автоматами. «Вони його обшукували й кричали на нього», – розповідає дівчина. Незабаром до авто, в якому прибули журналісти (це було кримське таксі), підійшли кілька бійців спецпідрозділу, наказали вийти з машини. Перевірили документи, забрали картки із фотоапаратів. «Вони всі розмови переводили на тему Майдану. Запитували, були ми на Майдані чи ні, чому висвітлювали лише одну сторону конфлікту. Ми відповідали, що інша сторона нас до себе не підпускала», – розповідає Маша.

Усіх чотирьох, з водієм включно, посадили на заднє сидіння авто. Попереду сіли два бійці «Беркута», повезли їх у табір. Там Настю Березу відвели вбік поговорити. Зрештою вдалося домовитися, що журналістів не депортують. «Беркут» також визнав, що знає про зниклих автомайданівців. «Вони постійно розмовляли на якомусь зриві. Там усі на грані істерики», – згадує дівчина.

Я попросила також розповісти про відвідування частин із українськими військовими. «У мене