Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

Уперше анекдоти про Ходжу були зафіксовані турецьким поетом Ламії в окремій збірці, десята глава якої (про «дуванів») присвячена блазням і юродивим. Тут Насреддін є людиною не при тямі та символом блазенства. Та водночас він утілює розум, насміхаючись над супротивником, і завжди вміє знайти вихід зі скрутного становища. Ходжа — подвійний типаж. Також надзвичайно поширене переконання, що на могилі Насреддіна обов’язково потрібно сміятися.

Не дивно, що перекази про муллу краще пізнавати, переповідаючи їх, щоб якомога більше зберегти цілісність оповіді. Адже в процесі коментування те, що видається якимось «надлишком» смислу, може просто втратитися. Тому тут важливо убезпечити саму канву розповіді. Наведемо кілька таких історій.

Якось уночі до Ходжі додому удався злодій. Дружина спом’янулася і стала будити муллу. «Молися, щоби він хоч що-небудь знайшов у нашому домі, — промурмотав Ходжа, перевертаючись на інший бік, — а відійняти в нього буде не так вже і важко…»

* * *

Дружина Насреддіна увірвалася до нього в кімнату і зарепетувала: «Ходжо, твій осел щез!» Насреддін спокійно поглянув на неї і відповів: «Слава Аллахові, що я не був на ньому в ту мить, а то б і я геть пропав».

* * *

Одного разу ходжа повіз зерно на млин. Стоячи у черзі, він час від часу пересипав насіння з чужих лантухів у свій. Мірошник помітив це і запитав:

— Як тобі не соромно, мулло, що ж ти робиш?

— Так я ж неначебто божевільний, — відповів збентежений Ходжа.

— Якщо ти такий шалений, то чому не пересипаєш своє зерно в незнайомі мішки?

— Отакої, — відгукнувся Ходжа, — я ж сказав, що я божевільний, але не казав, що я дурень…

* * *

Мулла приніс додому дрібний кусень м’яса і запитав у дружини, що можна з нього приготувати.

— Усе, що забажаєш.

— Тоді приготуй усе!

Упродовж багатьох віків наставники-дервіші вчили своїх послідовників застосовувати різні напутні історії, покликані зараджувати розвитку сприйняття, недоступного пересічним людям. Суфії природно використовують належний матеріал відповідно до традиції місцевої культури, рівня слухачів і вимог до вчення. У суфійських осередках послідовники активно розучують призначені для них розповіді, внутрішні параметри яких відкриваються їм настільки, наскільки виявляється готовність до сприймання закладеного в цих оповідях досвіду. Техніка, яку застосовує Насреддін, є особливим прийомом, яким послуговуються дервіші, аби, копіюючи неосвіченість на тлі власної темноти, освітити істину. Гнучкість розуму ходжі показує парадоксальність шляху пошуку цієї істини[92].

У суфізмі ми помічаємо вияви шаленої мудрості, що дуже схожі на поведінку юродивих у християнстві. Виразники обох видів премудрості наслідували Царство Боже без будь-якої турботи про мирську репутацію й самостійно визначали свій провокативний спосіб дії. Керуючись ідеалами свободи, що часто проявлялася в добровільній бідності, мандрівному житті та смиренності, вони «потрапляли» в особливий світ.

Дарма, що їхнє нехтування світськими правилами пристойності зводилося до відвертої неповаги й критики усталених форм суспільного життя. Менше з тим, вони шукали пророчий голос, який би привів їх до духовної проникливості.

Так само, як християнство й іслам, юдаїзм заснований на вірі в те, що ціла прірва відділяє всі істоти від їхнього Творця. Саме містичні вчення мали подолати цю прірву шляхом досвіду єднання. Тора, або П’ять книг Мойсея, містить чимало посилань на містичні переживання. Талмуд, який складається з усних і письмових учень, особливими натяками вказував на існування езотеричної школи, відкритої тільки для допитливих шукачів, які могли отримати приховану мудрість лише з уст в уста.

Відомо, що в юдаїзмі тема священного невігластва розвинута доволі докладно. Сам єврейський месія (машіах), за переказами, мав би бути неосвіченим, не мати ортодоксальної освіченості. Та й справді, пророки інколи бентежать своєю гордовитою, афектованою величчю й неочікуваною низькістю. Перші хасидські цадики («цадикім» — праведники, провидці) належать до подібної