Читати книгу - "Корабель шаленців. Нариси з культури несамовитості, глупоти і безрозсудства"

демон настирливо силкується приховати (Сура 7: 200). Так само, як Ісуса в Новому Заповіті, пророка Мухаммеда звинуватили в шаленстві. Ісламська культура також визнавала можливість того, що шаленство немає необхідності вилучати, адже воно також може бути мудрим навіженством, божественною відданістю містика або «любовним безумством» при здоровому глузді.

Радикальним словосполученням «священний шал» можна позначити демонстративний показ того, що лежить в осередку духовних цінностей. Той, кого називають святим, дуже часто прагне вразити або шокувати носія звичайного розуму. Шаленства мудрих ексцентриків, які ставали досконалими майстрами інверсії, проявлялися здебільшого в руйнуванні табу. Вони були творцями подиву, протиріч і неоднозначності. Їхні навички надзвичайно подібні до навичок трикстера чи клоуна.

Та не тільки християнській традиції була властива сакралізація юродивих. Цей тип аскетизму трапляється, зокрема, і в суфізмі. В ісламі такі люди відомі як окала-с маджанін, маджзубан — «мудрі безумці». Вони відрізнялися від решти не лише своїм зовнішнім виглядом, а й діяннями. Більшість із них, незважаючи на практику шаленства, мали виняткові розумові здібності, користалися даром чудотворства, що вважався одним із найвищих виявів Божественної любові. До числа каландарів належав перський поет-містик Х-ХІ століття Баба Тахер Хамадані, який отримав прізвисько Ор’ян («оголений»). До того ж у мусульманстві є практика «маламаті» (зганьблених, огуджених), заснована на переконанні, що мудрість пізнання та норми моралі аніскільки не наближають людину до Творця. Тому маламаті заповзято прагнуть шаленства: вони не тільки ганьбляться в очах розумних і набожних, але й серед нечестивців і розпусників вважаються покиддю.

Цікаво, що той, хто зухвало заявляє про свою тотожність із Богом, часто вважається блюзнірським єретиком. Але саме історія цих шаленців багата свідченнями того, що істина (аль-хакк) мешкає, як висловився єретик Халладж, «саме в цій свитині». Суфійський шейх Абу Бакр Шиблі, колишній державний чиновник високого рангу, який відмовився від своєї посади, якось підпалив шматок дерева з обох кінців. Коли його запитали, що він робить, той відповів: «Я збираюся від одного кінця підпалити рай, а від іншого пекло, щоби люди любили Бога не лише за обіцяні насолоди чи покарання». Такі радикальні заяви могли видаватися єретичними для ревнивих мусульман. Тож не дивно, що Шиблі було запроваджено до божевільні за незвичні висловлювання. Його суфійські супутники якось відвідали його. Він запитав: «Хто ви такі?» «Твої друзі», — відповіли вони. Він кинув у них каміння, і вони почали тікати. «Брехуни! — крикнув він їм услід. — Мої друзі ніколи б не тікали лише через декілька нещасних камінців!»[89].

Сам «метод» шалених мудреців, зрозуміло, не викликає виняткової вподоби в більшості, яка вбачає в тих, хто його реалізує, лиш осквернителів. Дійсно, що можна сказати про людину, яка здатна публічно помочитися, плюнути на перехожого чи з’їсти калач у рамадан?

Іслам породив цілу школу «шалених святих». Цей рух виник у другій половині IX століття в Хорасані й жваво поширився в Халіфаті, а його фундатором уважають Хамдуна аль-Кассара. Своє кредо він означив так: «Безслав’я є відмовою від благоденства»[90]. Хамдун аль-Кассар учив, що тінь, кинута на репутацію, надійно вкриває святого; честь, яка возвеличує в очах людей, — відвертає погляд Аллаха. Хусейн ібн Мансур аль-Халадж, страчений як святотатець, закликав до розчинення особистого в божественному, тобто повної ідентифікації з Богом. Суфій Тайфур аль-Бістамі впровадив в іслам категорію щирої віри — молитву про втрату розуму.

Свій родовід маламаті й каландари починали від Мухаммеда. Адже після того, як Пророк удостоївся перших одкровень і виступив із проповіддю, його негайно оголосили божевільним і лжепророком. Тому серед цих людей, а їхня відданість буває різною, панує переконання про відсторонення від слави. Потреба в «методі» підкреслює його практичний бік — можливість досягнути істину, яка б не спиралася на формальний інтелект або шаблонне мислення. Адже недосконалість такого мислення полягає не в тому, що людина послуговується ним як мірилом адекватності у своїм уявленні про буття, а в тому, що, закріпившись на цій стезі, нездатна посісти іншої позиції. Як зазначає Ідріс Шах, підготовку розуму суфія не можна вважати завершеною, допоки людина собі не затямить, що вона мусить щось справдити для себе самостійно й не перестане думати, що інші зможуть це зробити за неї. Тоді поборник такого підходу починає розуміти: міра усвідомлення приводить речі відповідно до тих інтенцій, у межах яких втілюється індивідуальний пізнавальний пошук[91].

Зрештою, різні форми обмежень, що накладаються на суфія, могли мати вкрай негативні наслідки для людської психіки. Тому юродство й божевілля є різними іпостасями одного стану. Проте зазвичай йдеться про проміжний стан між розумуванням і шаленством. Джалаледин Румі якось дав таку його дефініцію: якби людина була цілком мудрою й назавжди позбулася шаленства, вона б могла спізнати велику руйнацію з боку мудрості. Отже, шаленство певним чином утримує людське буття.

Ілюстрацією цього парадоксу є образ знаменитого Ходжі Насреддіна (ефенді), що проступає в подобі мудреця, а часом — недотепи. Тип гострослова, що утворився в східній культурі, відомий своєю здатністю пошити в дурні інших. Таким є типаж мудрагеля, створений поезією Ібн Сини й Омара Хайяма, постать пройдисвіта чи вільнодумця в мусульманській середньовічній поезії, а також персонажі Джалаледина Румі («Джуха») й Убайди Закані.

У літературному каталозі Надима Багдадського («Фіхрист») згадується «Книга анекдотів про Джуху». Джуха (з арабської — «той, що родом з Куфи») — це тип дурника, що втілює людську глупоту. Він схожий на комічні фігури, знайомі в інших національних культурах (як-от російський Балда чи італійський Бертольдо). Справді, майже кожен народ має постать, яка уречевлює незглибиме джерело екстравагантного, парадоксального й алогічного в культурі. Ось чому на Середньому Сході такі популярні історії про