Читати книгу - "13 звичок, яких позбулися сильні духом люди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Часом люди живуть пригодами багаторічної давнини, поки інші схильні «мешкати» в тому, що сталося минулого тижня. Чи впізнаєте знайомі сценарії розвитку подій?
Ви хотіли б натиснути на кнопку перемотки, щоб можна було переробити відрізки життя.
Ви боретеся з великим жалем з минулого.
Чимало вашого часу йде на роздуми щодо того, як би все склалося, зроби ви трохи інший вибір.
Вам інколи здається, що найкращі часи вашого життя вже позаду.
Ви прокручуєте давні спогади, як сцену у фільмі, знов і знов.
Ви час від часу уявляєте, як вчинили б щось інакше в минулому, щоб змінити результат.
Ви звинувачуєте або переконуєте себе в тому, що не заслуговуєте на щастя.
Вам соромно за колишнє.
Коли ви помиляєтеся або опиняєтеся у неприємній ситуації, ви весь час прокручуєте цю подію в пам’яті.
Ви витрачаєте безліч часу на міркування про усі речі, які мали б зробити інакше.
Хоча саморефлексія — то здорова справа, але постійне поринання в минуле може бути заняттям саморуйнівним, яке не дозволить насолоджуватися сьогоденням та планувати майбутнє. Ви не маєте загрузати у пережитому. Ви можете жити теперішнім часом.
ЧОМУ МИ ЖИВЕМО КОЛИШНІМ
Донька Глорії нерідко маніпулювала матір’ю, користуючись її почуттям провини, та нагадувала, що та не завжди старанно доглядала за нею в дитячому віці, а це лише підсилювало докори сумління в жінки. Якщо дочка ще не пробачила їй, як може сама Глорія вибачити себе? Матір сприймала почуття безперестанної вини як частину каяття за помилки в минулому, тому зрештою не припиняла жити колишнім.
Тривалі відчуття провини, сорому та гніву — це лише деякі з тих емоцій, що здатні тримати вас у подіях минулих днів. На підсвідомому рівні ви можете думати, що «коли я побиватимуся доволі довго, то врешті-решт зможу пробачити себе». Ви можете і не усвідомлювати, що глибоко всередині не вірите у своє право на щастя.
СТРАХ ПРОСУВАТИСЯ ВПЕРЕД ЗМУШУЄ НАС ЗАЛИШАТИСЯ В МИНУЛОМУ
На другому тижні після смерті моєї матері загорівся будинок батьків. Вогонь загасили в підвалі, але дим та кіптява просочилися до усіх приміщень. Увесь дім зверху донизу мала відчистити спеціальна команда від страхової компанії. Незнайомі люди чіпали речі матері. Це мене непокоїло.
Я бажала б, щоб усе лежало саме в тому порядку, який залишила мати. Хотіла б, щоб у шафі одяг висів саме так, як вона його розвісила, а різдвяне оздоблення було в коробках так, як мама складала. Мені кортіло одного дня — не зараз, згодом — відкрити материнку скриню з коштовностями та подивитися, як вона востаннє розташувала їх. Але в нас такої розкоші не було. Усе перемістили. Материні речі більше не мали її запаху. Мені навіть ніколи не дізнатися, яку книжку вона читала останньою. Та ми більше не зможемо розібрати її речі коли нам заманеться.
За кілька років після смерті Лінкольна я знов бажала, щоб усе застигло в часі. Мені здавалося, що коли дослідити, яким чином він тримав одяг у гардеробі або в якому порядку читав книжки, то можна дізнатися про коханого більше, навіть якщо його вже нема. На мою думку, якби речі посунули, викинули або переставили, зникла б і можливість отримати важливі підказки, що могли дати більше інформації про Лінкольна.
Ніби я могла затримати його біля себе переконанням у тому, що дізналася не про всі речі. Можливо, це був би запис на клаптику паперу. Чи я б знайшла фотографію, якої ще не бачила. Мені хотілося якимось чином створити нові спогади, пов’язані з Лінкольном, навіть коли його вже не було. Хоча ми були разом шість років, цього не вистачало. Я не була готова відпустити будь-що, пов’язане з ним. Якби я стала позбавлятися речей коханого, у яких не було потреби, то, на мою думку, я і його залишила б у минулому, а цього не хотілося.
Спроби зупинити час результату не принесли. Увесь інший світ не стояв на місці. Минуло багато місяців, перш ніж я змогла звільнитися від бажання зберегти все так, наче це капсула часу. Повільно мені вдалося переконати себе, що немає нічого поганого в тому, щоб викинути річ із надписом рукою Лінкольна. Також почала позбуватися журналів, які надходили йому поштою. Але необхідно визнати: на те, щоб нарешті викинути його зубну щітку, у мене пішло два роки. Лінкольнові вона вже була не потрібна, але чомусь позбутися її виглядало майже як зрада. Жити минулим здавалося так зручно, бо саме там жили коханий та мої згадки про нього. Однак застрягати там, коли решта всього світу змінювалася та рухалась далі, не було справою ані здоровою, ані корисною. Мені довелося покластися на те, що цей рух уперед не призведе до втрати жодного з чудових спогадів.
Незважаючи на те що як психотерапевт я допомагаю людям працювати над раціональним мисленням, душевний біль приніс мені чимало ірраціональних думок. Він змусив хотіти залишатися в колишньому, тому що там Лінкольн був живий. Але якби я витратила весь час на думки про минуле, то не змогла б створити нових щасливих спогадів.
ЖИВУЧИ МИНУЛИМ, ВІДВОЛІКАЄШСЯ ВІД СЬОГОДЕННЯ
Не тільки сумні або трагічні події можуть зосереджувати всю увагу людей на пережитому. Інколи ми поринаємо у минуле, щоб відволіктися від того, що відбувається зараз. Можливо, ви знаєте того сорокарічного колишнього захисника у команді старшої школи з американського футболу, який досі втискується в університетську куртку та повсякчас розповідає про «старі славні дні». Чи, може, серед ваших друзів є тридцятип’ятирічна мати, яка згадує титул королеви випускного балу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «13 звичок, яких позбулися сильні духом люди», після закриття браузера.