Читати книгу - "Сюрпризи долі"

— Ти що, здуріла?! — схопився за серце Георгій.

— Моя мрія здійснилася, я змінила світ, намалювала тисячу дерев.

— А хто платитиме за ремонт?!

— Не кричи на мене, ці дерева прикрашатимуть наше сіре існування. Доки я тут житиму, ніхто не заборонить мені зачаровуватися довкіллям.

Георгій нічого не відповів, лише у думках рахував квадратні метри, які треба білити, набігала добряча сума.

Так вони прожили серед дерев ще майже місяць. Перед Великоднем Георгій, повернувшись з роботи, знайшов записку на столі. «Ти ніколи не зробиш мене щасливою. Я знайшла того, хто мене розуміє. Прощавай навіки. Іоланта.»

— Plaudite, cives, plaudite, amici, finite est comoedia [15], — ні з того, ні з сього промайнула в голові відома фраза.

На великий подив, ця новина зовсім не засмутила. Георгій з полегшенням зітхнув, спокійно зняв крила і почав готуватися до побілки.

Надходив Великдень. Георгій дуже скучив за домом і синами, йому бракувало того тепла і затишку, яким колись нехтував. Єдине стримувало — він не наважувався глянути їм у вічі. Татко ж утік з дому, наче злодій, у пошуках любовного напою, і тепер не знав, якою буде реакція, а перед Оленою відчував особливі докори сумління. Душа прагнула полинути в рідні краї, однак тоді треба посипати голову попелом, а цього зробити йому не дозволяла чоловіча гордість.

«А якщо вона, як Сольвейг, очікує мене, як блудного Пер Гюнта в лісовій хатці?» — зароджувалася надія.

«А якщо ні?» — відразу виникала відповідь.

Йому треба впевнитися, що його чекають і приймуть без жодних застережень, бо в іншому випадку, треба пережити приниження, а це сонцесяйному Фебові не личило. Георгій не хотів визнати себе звичайнісіньким боягузом, і вирішив усе залишити так, як є. Інколи він спілкувався по телефону з Олесем і Стефаном, та з часом дзвінки рідшали.

Увесь час Георгій намагався заповнити роботою. Час від часу з’являлися нові жінки, але ці знайомства були швидкоминучими. Після пригод з Іолантою він, як вогню, боявся вступати з будь-ким у серйозні стосунки. Посилювалося почуття дискомфорту, який починав щораз більше гнітити.

Улітку Георгій приїхав у рідне місто до батьків. Найперше зателефонував до Олеся.

— Нам треба зустрітися, — запропонував Георгій.

— З приємністю, ми так давно не бачилися.

— А як Олена, ви зустрічаєтеся? — затамовуючи подих, запитав Георгій.

— Дуже зрідка, твоя благовірна сильно змінилася. У неї тепер нове товариство.

— Що означає змінилася?

— Її тепер більше цікавлять заможні особи. Можеш до неї зателефонувати, якщо бажаєш.

— А що вона робить?

— Не знаю, Марина хотіла зустрітися, але та вічно зайнята. Вона тепер вештається з якимсь мільйонером Європою й старі друзі її більше не цікавлять.

Від цих слів у Георгія зіпсувався настрій, білий Крук почорнів, те, що завжди вважав надійним оплотом, зазнало краху.

Цього разу Олена вирішила нікому нічого не розповідати. Це ж не вигадка, а справжня реальність, тому боялася, щоб ніхто не наврочив і не зіпсував її щастя. Яке блаженство усвідомлювати, що про тебе хтось дбає. Вперше за багато років вона почувала себе справжньою жінкою. Їй не треба ні про що турбуватися. Пантелій подбав про все: візу, квитки, гроші й усілякі дрібниці, необхідні під час подорожі. Він навіть замовив для неї готель на одну ніч поряд з летовищем, оскільки його літак прилітав в Афіни днем пізніше.

За три години літак приземлився в столичному аеропорту. Пасажири швидко пройшли прикордонний контроль і отримали багаж. На протилежному боці вулиці виднівся готель з назвою «АВС», саме той, який замовив Пантелій.

— Вітаємо вас у Греції, — люб’язно відчинив двері швейцар.

Кімната була затишною. Олена вирішила швидше лягти спати, оскільки дуже втомилася. Зранку мав прилетіти Пантелій, їй хотілося швидше встати і причепуритися перед зустріччю.

Зранку о дев’ятій задзвонив телефон.

— Привіт, як спалося? — почула знайомий голос.

— Ти де? — не зрозуміла Олена.

— Я в рецепції, — відповів Пантелій.

— То заходь до мене.

— А ти не заперечуєш?

— Ні, як я можу заперечувати.

За кілька хвилин у двері застукали.

— Відчинено, — гукнула Олена.

До номера зайшов Пантелій і зупинився в передпокої.

— Привіт. Як ти? — Олена підійшла і поцілувала лагідно його в щоку.

— Стужив за тобою, а ти?

— Я також, — розгублено відповіла.

Зараз відбудеться те, про що вона намагалася не думати. За весь час їхнього знайомства вони ще жодного разу навіть не поцілувалися. Тоді в горах Олена знала, що є бажаною, та вона намагалася уникати ближчих стосунків, адже серце мовчало.

Олена й не опам’яталася, як Пантелій почав палко її цілувати. Від дотику їй забило дух, більше року в неї не було чоловіка. Вона вся зм’якла, як віск, підкорившись чоловічій настирливості, не маючи сили пручатися в ніжних руках. Пантелій швидко підхопив її на руки і поніс до ліжка…

— Я ж не кохаю, то чому ж мені з ним так добре? — не давала спокою думка.