Читати книгу - "Блукаюча у часі"

Вже було майже північ і повинні були оголошувати переможців на найоригінальніший костюм. Коло сходинок стояли скрині, в які опускали папірець з номером того костюма, який вважали найкращим. Номер видавався при вході, це був яскравий круглий папірець, який приклеювали на груди. Музика стихла.

— Ну що ж, любі мої! — Ді — джей, в якому тепер, коли було більше світла Моніка впізнала гітариста Ігоря, — залюбки оголошую переможців. Їх двоє. Вочевидь, ця пара дуже вам сподобалася, бо більше ніж сімдесят відсотків віддали свої голоси за них!

— Кажи швидше вже, базікало!

— Добре — добре. І так переможці номер 66 і номер 6. Йдіть до мене!

— Вітаю! — Павло поцілував Моніку, та неприємно відсахнулася від цього прояву ніжності.

— А хто ж номер 6?

— Думаю… він коло тебе. — Це був Вітольд.

Пара — переможців трималися за руки, поки їм вручали грамоту з надписом «Переможці балу — маскараду». Ігор впізнав Наталю/Моніку, і несміливо їй усміхнувся, а від Вітольда відсахнувся, як від вогню. На середині сходинок, Вітольд зупинив Моніку і сказав на вухо. — Скоро, ти будеш моєю. — Його дихання полоскотало вухо, а слова запалили іскорку в душі. В усьому винний момент та місце, де вони знаходились. Та ще і його костюм.

— Тоді, може ми продовжимо в іншому місті? — Вітольд вдоволено розтягнув ліниву посмішку.

— Давно пора. — Далі все було. Все. Без виключення. В його будинку, вони вінчали останній штрих ворожіння, після якого дівчина ставала повністю причинною. І тепер, він повинен відвести її на болото. Віддати жертву Кадуку. — Вітольд стояв спиною до Моніки та одягався.

— Зараз, люба, ми трохи прогуляємося. — Вітольд почував себе дивно. Кохаючись з дівчиною, яка мала зовнішність Наталі, він відчував запах Моніки, наповнювався нею. Невже?!.. Зернятко сумніву дало перший паросток.

— Як скажеш. — Зовсім іншим голосом сказала Моніка. Вітольд завмер. Ці вібрації він ніколи не переплутає. Блуд обернувся змахуючи рукою видіння. На ліжку сиділа магнетично вродлива відьма. Вогняні пасма розлилися по простирадлу, заповнили кімнату до підлоги. Вони обрамляли її бліду шкіру, пружні груди, тонкі руки. Відьма дивилася на нього спокійно, ледве всміхалася лише одними кутиками губ. Все в цьому обличчі було любо і дорого для нього: чорні, глибокі очі, м’які вуста. І все ще теплий промінь її душі. Він не вірив.

— Цього не може бути! — Вітольд не обертаючись сів на край ліжка і закрив очі долонями. — Цього просто не може бути! — Знов повторив він.

— Блуд, — покликала Моніка поклавши руку йому на плече. Він зі злістю скинув її й встав.

— Що ти накоїла! Ти розумієш, що буде далі?! Кадук з’їсть твою плоть, вип’є душу. Ти причинна! — Вже зайнявся на крик Вітольд.

— Так і є, Блуд, послухай мене, врешті. — Моніка підвелася. — Відпусти Дмитра. — Вітольд захихотів.

— Так все це через того йолопа!

— Не кажи так. Він не винен. Припини реготати!!!!

— Я нікуди його і не дівав. Він схований на моєму болоті. Всі ці триста років він був поруч з тобою, а ти цього не бачила. Він блукав там паралельно тобі! Поки ти чаклувала, зводила з розуму хлопців, годувала потопельниць, весь цей час, твій Дмитро був там же!!! — Моніка була шокована. На хвилин п’ять її вистачило, а потім вже була несила прикидатися шокованою. І Вітольд це зрозумів. — Ти все знала?

— Так. — Вона стояла перед ним оголена та прекрасна.

— Як давно ти знала? — Вона закусила губу.

— Нещодавно. Я все зрозуміла, коли Наталя з Павлом потрапили на болото. Їх хтось вивів. Хтось, з щільною ямкою на підборідді. Це блукаюча душа. Невинна. І я все зрозуміла. Вітольд, ти ж можеш обміняти мене на іншу душу. І я не піду до Кадука, а стану блукаючою.

— Ти вважаєш, я піду на це?! Заради тебе?! — Моніка натягнула свій одяг. Вона говорила повільно, спокійно. Відьма знала, що зайві емоції можуть коштувати життя всім їй небайдужим людям.

— Я прошу тебе тільки про одне — врятуй мене. Я бачила, як живиться Кадук. Як ті потопельниці смакують останки тіла, коли людина ще жива. Як та бісова пані Шовтенка гризе кістки, а Грільда співає свої божевільні колискові. Ти хочеш, щоб я так закінчила, чи можлива, буде твоя ласка, зробити мене блукаючою? Таке моє добровільне бажання — помінятися з Дмитром. — Вітольд дивився на неї, намагався розгледіти бодай щось схоже на зловтіху, або ж перевагу, яка була точно на її стороні, проте нічого такого. Відьма, його кохана відьма, виглядала щирою і відвертою. Здається ніч змінила щось таке в ній, бо вона дивилася зовсім по-іншому на нього. Здається, що вперше за триста років, Моніка і справді дивилася саме на нього, а не скрізь. Вітольд одягнув чорну мантію зі сріблястим хрестом на спині. Натягнув капюшон на голову.

— Я прийду по тебе, через сто років. І вже не буду таким ласкавим. — Він грубо схопив Моніку за комір, його очі були заплющені. Вони стояли щока к щоці.

— Я буду пам’ятати цю ніч. І вона буде нашою першою в низці багатьох.

— Ніколи. — Відповіла грайливо Моніка. Очі в неї теж були заплющені.

Павло мав чіткі вказівки того, що він повинен був робити. Але зараз все пішло шкереберть. Він лежав на землі, поряд з ним, гарчала та повзала Альбіна, вже повноцінний упир. Вона смоктала кров хлопця, все її лице і руки були забруднені. Її очі дико блищали, викотилися з орбіт. За декілька хвилин до цього, Павло вже спускався до церкви, крізь святкові вулиці та хмільних місцевих, коли його наздогнала Альбіна. Він ледве її здихався, дівчина хотіла продовження, він теж, проте не зараз. І те, що вона упир, ані трохи його не бентежило. Але Альбіна наздогнала його, напала і відтягнула до болота. Останнє, що ще міг розгледіти Павло це пару шкіряних дорогих чобіт, що вгрузли в чиїсь останки.