Читати книгу - "Блукаюча у часі"

— Тобі личить. — Сказав він.

— Тобі теж, — Моніка бачила в ньому Дмитра. На секунду, їй навіть здалося, що Вітольд розкусив її план і грає вже з нею, справжньою, свої садиські ігри. Ні, цього просто не може бути. Вона відправила Наталю так далеко, що її енергія просто зникла. Він аж ніяк не міг здогадатися про підміну.

Пара повільно кружляла під звуки музики. Моніці згадалося, як триста років тому, вони з Вітольдом розсікали бальні зали шанованих будинків. На них дивилися із заздрістю та насолодою водночас. Такої пари світ не бачив. Він жадав і обожнював, вона дозволяла йому бути поруч, проте і не відпускала від себе надовго. Ці ігри подобалися обом. Після зникнення Дмитра, Моніка, на деякий час, дозволила собі насолоджуватися тим життям, яке мала. І чорт забирай, їй так це подобалося! І тоді вона жахнулася цієї сторони своєї душі.

Вітольду здалося щось знайоме у погляді Наталі. Він не зрозумів що саме. Адже дуже поспішав. Сьогодні йому конче потрібно віддати жертву братові. І звісно, втрата подруги ще більше надломить Моніку, адже вона прикипіла до цієї дівчини. За кого тоді їй триматися? І він згадав ті шалені вальси під звуки класики триста років тому. Все своє існування Вітольд спостерігав за жінками, він годував їх невиразні, однобокі душі Кадуку. Всі вони були схожі одна на одну, примітивні, зіпсовані, як скисле молоко. До одного дня, коли він побачив її — маленьку п’ятирічну дівчину. Від неї випромінювало таке жовте тепло. Те, що дає життя. Дівчина була сама його джерелом. На відміну від нього — постійно холодного ціпеніння, перебування в понурому потойбічному стані. Вітольд був поряд і не виказував себе доки вона не увійшла у відповідний вік. Моніка стала прекрасною дівчиною і він став з’являтися до неї уві снах. Це не були вульгарні сновидіння, нічого такого біс собі не дозволяв. Він просто був поруч з нею, грівся у променях її кришталевої душі. Доки його брат — Кадук не помітив її теж. А скоріше не її, а зміну Вітольда і він зрозумів, що втратить своє джерело життя. А далі все за стандартним планом: спотворить, спокусити, загубити. Але колись все буде інакше і вони з Монікою будуть вальсувати вже як справжня подружня пара.

Стоп! Сказала собі Моніка. Вона задивилася в це обличчя. Ось і ще один бік нашої душі, жіночої. Чому нас ваблять погані хлопці? Від них тіло тремтить, прокидається бажання, бурлить все у грудях. Чому саме такі чоловіки закохують у себе до нестями? Перш ніж втратити голову ти знаєш, що він розіб’є твоє серце, але ти кидаєшся в цій вирій, віддаєшся вся, добровільно здаєшся у полон? А потім на довгі роки, а може і на все життя, залишаєшся заручником своєї пристрасті. Може так краще, чим потім думати, що було б, якщо ти не дозволила б собі бути з ним? Не тільки чоловіки мисливці. Жінки, ось хто справжні мисливиці! Ми бажаємо, і ми зробимо все, щоб здобути предмет своєї жаги. Чому саме ми кидаємося на поганих хлопців? Тому що наша природа хоче перемогти його, доказавши собі, йому і природі, що заради тебе він може змінитись і бути тільки з тобою. Дорогі жінки, ми є найвеличніші мисливиці всіх часів і народів, і як би ми визнали це, і дозволили нашій дикій природі прорватися зовні, таких непідкорених чоловіків вже не було б. Просто в один момент, ми хочемо бути слабкіше, і саме в цей момент, чоловіки беруть владу у свої руки, придушуючи нашу природу, нашу суть. Тому що знають — вони не зможуть їй чинити опір, а отже, припинять нам подобатися.

Як би ці двоє просто відверто поговорили, все могло б піти інакшим шляхом. І можливо, мали б шанс на щасливе спільне життя. Як би….

Хід їхніх думок перервала органна музика.

— Дорогі мої! Сподіваюся, що вам подобається! — Горлав ді —джей, міксуючи органіку з сучасними мотивами.

— Так! — Заревів натовп.

— Можна я пригощу тебе чимось?

— Залюбки. — Моніка здогадалась, що він напоїть її власноруч приготованим зіллям для привороту.

— Я зараз. — Вітольд попрямував до бару, Моніка ж повернулася до столика, але він був зайнятий. «Ми на канапі ліворуч», прийшла смс від Павла.

— Нічого собі. Це є зона для викладачів та аспірантів! — Сказала Моніка, упавши в обійми м’якого дивана.

— Так. Вітольд Євгенович забив її для нас! — Павло радів наче дитина.

— Припини радіти як йолоп. Вітольд Євгенович, — передражнила Моніка Павла, — наш ворог. Вгамуйся вже, Господи! — Павло намагався бути серйозним, але перебування під личиною Моніки давалася в знаки. Він дивним чином відчував її настрій, як свій власний, думки, хвилювання, її надії ставали його.

— Вам зручно? — На канапу приземлилася майже оголена Альбіна. — Ох, ви якісь кумедні! — Ти виглядаєш, як Наталя, але ти не вона. А ти… — Вона встромила пальцем в грудь Павла і зіщулила п’яні очі.

— Молоді упирі напрочуд сильні. Вони можуть бачити крізь морок. Треба хутчіше її відволікти поки вона не здогадалася і не здала нас зі всіма потрохами Вітольду. — Шепотіла Моніка Павлу. До їх столику вже йшов сам Блуд, а за ним слухняно дріботала офіціантка з тацею коктейлів. Пізніше, Павло так і не зміг пояснити чому зробив те, що зробив, але без вагань він вп’явся в губи Альбіни. Звісно він забув, що виглядав, як Моніка, а Альбіна давно йому подобалася, причому ще і в такому відвертому вбрані. Моніка з таким подивом дивилася, як вона пристрасно цілувалася з Альбіною. А ще дивніше було те, що та відповідала. Пара дівчат злигалася і слинилася. Упирі бісексуальні, так, але…

— А це від бармена, для чортеняти і янголятка. — З — під ряси Вітольд дістав бутилу мартіні. — Останні слова він майже прожував, потім знизив плечима, — про смаки не сперечаються.

— Це якось дивно.

— Годі тобі, Наталю. Дівчата розважаються, чому б і ні. Не будь ханжею!

— Не в тому сенсі. — Моніка скривилася. — Припиніть дивитися. Це вам не Хастлер. Люди! — Декілька зацікавлених очей сором’язливо відвернулися. Проте,