Читати книгу - "Сицилієць"

Тоді Ґільяно опустив лупару й вийшов на відкрите місце. Він знав, що Гекторові Адонісу завжди важко спускатися із сідла через короткі ноги, і хотів допомогти хрещеному. Та коли вийшов на стежку, професор швидко зісковзнув з віслюка, вони обійнялись і рушили вгору, до скелі. Ґільяно повів віслюка.

— Що ж, юначе, — сказав професорським голосом Гектор Адоніс, — ви спалили всі мости. Ще двоє мертвих поліцаїв після минулої ночі. Це вже не жарти.

Коли вони дісталися місця й Пішотта привітав їх, Адоніс мовив:

— Щойно я побачив сицилійського прапора, то знав, що ви тут.

Пішотта вишкірився й добродушно сказав:

— Ми з Турі та цією горою вийшли зі складу Італії.

Професор пильно подивився на нього. Це самозакоханість юності проголошувала свою первинну цінність.

— Усе місто бачило вашого прапора, — мовив він. — Разом із маресьяло та карабінерами. Вони піднімуться, щоб його зняти.

— Завжди повчаєте, мов той директор. Ласкаво просимо їх до нашого прапора, але більше нічого вони тут не знайдуть. Уночі тут безпечно. То буде диво, якщо карабінери вийдуть із бараків після заходу сонця.

Адоніс, не зважаючи на нього, розпаковував знятий із віслюка мішок. Він простягнув Ґільяно потужний бінокль і аптечку, чисту сорочку, білизну, в’язаний светр, приладдя для гоління, що йому передав батько, і шість шматків мила.

— Це вам тут знадобиться, — сказав він.

Ґільяно дуже зрадів біноклю — він ішов першим у списку речей, які треба було дістати в наступні тижні. Він також знав, що це мило мати збирала весь минулий рік.

В окремому пакунку лежав великий шмат зернистого твердого сиру, посипаного перцем, буханець хліба та два великі круглі пироги, що насправді були хлібами з начинкою з шинки прошуто й сиру моцарели, увінчаними яйцями, звареними на твердо.

— Ла Венера передала вам пироги, — мовив Адоніс. — Сказала, що завжди пекла такі для свого чоловіка, коли той був у горах. Одного такого може вистачити на тиждень.

Пішотта хитро всміхнувся й завважив:

— Що вони старіші, то краще смакують.

Юнаки сіли на траву, відірвали собі по шматку хліба. Пішотта ножем відрізав кусні сиру. Трава навколо них аж кипіла від комах, тож пакунок із їжею вони поклали на гранітну брилу. Запили їжу водою з чистого струмка, який біг за сотні футів нижче від них. Тоді прилягли там, де могли бачити всю скелю.

Гектор Адоніс зітхнув.

— Ви двоє дуже собою задоволені, але це не жарти. Якщо вас спіймають, то розстріляють.

— А якщо я спіймаю їх, — спокійно відповів Ґільяно, — то теж розстріляю.

Це шокувало професора. Надії на пробачення не було.

— Не поспішай, — сказав він. — Ти ще зовсім хлопчисько.

Ґільяно довго дивився на нього.

— Я був достатньо дорослий, щоб застрелити мене через шмат сиру. Ти чекав, що я втечу? Що дозволю своїй родині голодувати? Тобі — приносити мені їжу, поки я відпочиваю в горах? Вони прийдуть убити мене, тож я вб’ю їх. А ти, любий мій хрещений батьку, хіба ж ти не розповідав мені про жалюгідне життя сицилійських селян, коли я був малий? Про те, як їх пригноблюють Рим і збирачі податків, шляхта, багатії-землевласники, що платять за нашу працю копійки, яких ледь вистачає, щоб не вмерти? Я ходив на ринкову площу з двома сотнями інших чоловіків із Монтелепре, і за нас пропонували гроші так, наче ми худоба. Сотня лір за весь ранок роботи, так вони казали, хочеш — береш, не хочеш — ні. Більшості доводилося погоджуватися. Кому тоді стати захисником Сицилії, як не Сальваторе Ґільяно?

Гектор Адоніс був у розпачі. І без того погано бути вигнанцем-розбійником, та бути революціонером значно небезпечніше.

— Це все дуже добре для книжок, — сказав він. — Та в справжньому житті ризикуєш надто рано лягти в могилу.

Він трохи помовчав.

— Що хорошого дало твоє геройство минулої ночі? Твої сусіди досі за ґратами.

— Я звільню їх, — тихо відповів Ґільяно. Він бачив подив на обличчі хрещеного й хотів здобути його згоду, допомогу, його розуміння. Він бачив, що Адоніс досі ставиться до нього як до доброго сільського юнака. — Ти мусиш зрозуміти, який я тепер. — Він на мить замовк. Чи можна казати саме те, що він думає? Чи не вирішить його хрещений, що він збезумився у своїй гордині? Але Турі продовжив: — Я не боюся померти.

Він усміхнувся до Гектора Адоніса тією хлопчачою усмішкою, яку той так добре знав і так любив.

— Справді, я сам ошелешений від цього. Але я не боюся бути вбитим. Мені це не здається можливим. — Він розсміявся вголос. — Їхні поліцаї, броньовані автомобілі, їхні автомати, хоч весь Рим — я їх не боюся. Я можу їх подолати. Гори Сицилії повні бандитів. Пассатемпо з бандою. Терранова. Вони зреклися Рима. Я можу робити те ж саме, що й вони.

Гектор Адоніс відчув зачудування й тривогу. Чи може так бути, що поранення вплинуло на мозок Ґільяно? Чи те, що він нині спостерігав, було тим самим, що й народження великих героїв історії, таких як Александр, Цезар, Роланд? Коли ще зароджувалися мрії героїв, якщо не в розмові з друзями серед самотньої гірської долини. Однак уголос він недбало мовив: