Читати книгу - "Наші дракони вбивають нас"

Яка невинна та чиста ця ластівка, що самотньо танцює рожевим небом, який нікчемний він, котрому до горла підкочує нудота.

— Небо, прокинуся! — висвистує чорнява, — небо, ти потрібно мені!

Андрій насилу підвів своє тіло з холодного безсердечного цементу. Ноги самі понесли його стежкою, котра лише починала одягатися у зелені шати, соромлячись відкривати хлопцю наготу. Темний-темний ліс, що уночі хмурнів та грізно нависав, мов злий вартовий, котрий жодному не дозволить без квитка увійти на виставку маловідомого художника, на ранок виявися зговірливим усміхненим хлопчиськом.

Андрій сам того ще не усвідомлюючи подався у пілігримства лісом. Укриті мохом пеньки закликали хлопця:

— Торкнися нас! Ми такі м’які! — і Андрій мацав мох. Упивався його сирістю. Дозволяв пальцям вгрузнути у ньому.

Маленькі блакитні квіточки, котрі дивом залишилися тут після усе знищуючої навали торговці весняними букетиками, запрошували:

— Понюхай нас! Ми — аромат весни! — і Андрій, забувши себе від натхнення, котре раптово поглинало його цілком і повністю, намагаючись поселити цей аромат у себе, мов у флакон, закупорював квіточками ніздрі і, сміючись, чхав.

— Андрію, відчуй нашу пружність та молодість! — наполягали вербові гілячки, і Андрій шмагав ними своє зап’ястя, допоки не помітив цівочки крові на ньому.

Утомлений Андрій вийшов з лісу у тому ж місці, де й зайшов, хоча не мав при собі ні карти, ні компаса, на активно працюючих мізків.

— Я блукав лісом а, коли вийшов, мене зустрів світанок… — замріяно промовив Андрій, смакуючи кожне слово.

Небо вже, очевидно, перейшовши усі стадії особистісної еволюції: від чорного, фіолетового, зелено-жовтого, до рожевого, а через колір троянди до ранкової свіжості.

Андрій стояв обличчям до гущі дерев.

— Забери це! — кинув хлопець у зелену темряву таблетки, котрі ще вчора ввечері йому дав Олег, а може це було і не учора… А може цього взагалі не було… А може нас взагалі немає…

Андрій упав на стежку, забивши спину, проте біль зараз же заглушила вранішня роса, котра цілувала Андрія у голу шию, зап’ястя та щиколотки. Від землі відчувалась березнева прохолода, та ж з цього ракурсу так добре було злітати очима у небо. А небо вертілось над головою, як вертілося земля під ногами, і люди з-за лопатками.

— Як мені пробитися крізь товщу хмар, Боже!?

— Ти ж не віриш у мене, — почулось Андрієві.

— Дивлячись на небо, я не можу бути упевненим ні у чому…

Гармонія повернулась в обидва світи: у Анему і у душу Уляни. Вона народила чудову донечку. Ще зовсім маленькою, вона здивувала батьків та акушерів неприродно великими очима. У двох блакитних кришталиках, якщо придивитися, ховалися обриси лісів, гір, полонин. У них відбивався досвід, яким володіє мало хто з старців, а у малюка йому й поготів нізвідки взятися. Христя, так назвали дівчинку, була така ж красива як і мама. З дитинства дивувала всіх не лише вогняними хвилями волосся, а й цікавістю, вмінням поставити запитання так, аби, оминаючи несуттєві нашарування, докопатися до суті речей. Обличчя її було всипане ластовинням, які маленькі кульбабки розцвіли на ніжному полі тонкої шкіри. Христя держалась за Улянину руки. Вони прогулювалися алеєю парку. Дівчинка присіла навколішки і задивилася на жовтеньку квітку, що, незважаючи на спротив обставин та асфальту, зуміла проторувати собі шлях.

— Мамо, квіти не вміють рости з асфальту…

— Це звичайні не вміють, Христю, а наполегливі вміють.

— А як вони стали наполегливими?

— Вони слідували своєму бажанню бути щасливими. Ось тече біля нашого будинку річка. Але ж ніхто спеціально для неї ями не викопував. Вона власними силами вимивала собі шлях. Потрохи, їй нарешті вдалося вирити собі колиску. Ти знаєш, яка земля тверда. Маленький же струмочок вперто намагався піддати її собі, він по крихті знищував усі перепони: піщинки, камінчики. На це пішли тисячі років, але у нього вийшло.

— Тисяча років це багато?

— Скільки людині не дай часу, його завжди не вистачатиме.

— Чому?

— Коли я прошу тебе застелити ліжко і говорю, що ти матимеш для цього весь день, ти його відразу застилаєш?

— Ні.

— А коли ти це робиш?

— Ввечері, коли ти нагадаєш.

— Чому ж ти не робиш це відразу, як я попросила?

— Ти ж сказала, що у мене є цілий день для цього, — здивувалася Христя.

— Коли ти цілий день граєшся зі своєю подружкою, але вам доводиться розлучатися ввечері, чому ви не хочете прощатися?

— Нам хочеться пограти ще.

— Але ж ви грали цілий день.

— Але ж це так