Читати книгу - "Лицарі Дикого Поля. Том 2"

— Та з яких це пір, мій любий вітчиме, тебе турбує людська думка?! — єхидно запитав Марко.

— Так! Турбує! — відрізав Голуб. — Будуть у тебе свої діти, тоді зрозумієш мене.

— Ну добре! Тільки займайся сам, посагом цим, — відмахнувся Тимофій.

— А де Орися нині? — запитав Голуб.

— Я вже казав тобі, що вона в такому місці, де їй шанують і опікуються нею, — ухильно відповів Тимофій.

— То, може, ти перевіз би її до мене? А то не за звичаєм виходить! Ти ж її з батьківського дому у свій будинок маєш забирати, — з надією попросив Голуб, бо дуже хотів побачити улюблену дочку.

— Ні, — категорично відмовив Тимофій. — Ти, пане Голубе, людина хитра, мало що в тебе на думці, тому Орися залишиться там, де живе нині. На весілля приїдеш, коли я тобі про це повідомлю, тоді й побачиш її. І, крім того, ти сам бачиш, що тут коїться, тож сюди Орисю в жодному разі не можна везти заради її ж безпеки.

— Але вона хоч здорова? — засмучено запитав Голуб, розуміючи, що вмовити свого майбутнього зятя повернути йому дочку назад до весілля не вийде.

Тимофій збагнув, що люблячий батько тривожиться про долю Орисі, але гординя не дозволяє йому докладно розпитувати про неї.

— Пане Федоре, Орися здорова, живе в достатку й пошані, як знатна шляхтянка. Не думай, що вона тулиться десь у монастирі або в чужих людей! Доньку твою я ні до чого не примушував — вона добровільно погодилася зі мною поїхати. На честь її я не зазіхав, тому що поважаю свою майбутню дружину й не можу вимагати від неї того, на що не маю права, бо ще не її чоловік. І обіцяю тобі, якщо хочеш, заприсягнуся в тому, що ніколи її ображу, оскільки кохаю Орисю більше, ніж люди життя люблять. Тому не турбуйся про неї! — відповів йому Тимофій.

— Ну що ж, — зітхнув Голуб. — І на тому спасибі. Передай Орисі, що я дуже сумував за нею й дуже шкодую, що все так вийшло. Ще передай, що я завжди бажав їй тільки добра. Нехай не тримає на мене зла.

— Не переживай, не тримає вона на тебе зла, — відповів Тимофій.

— А ти, пане Марку, прости мені. Гапка мені вибачила, і я не хочу, щоб і ти на мене сердився. Адже я пішов на це все тому, що твоя мати мені давно подобалась.

— Ага! І майно її теж! — в’їдливо відповів Марко. — Гаразд. Бог із тобою. Живіть.

— Але відвідав би ти матір. Вона дуже переживає й журиться, що ти тепер відмовишся від неї, — промимрив Федір.

— Я подумаю. Іди, пане Голубе, — гордовито відповів Марко.

Голуб насупився, сухо попрощався й поспішно пішов.

Тимофій подивився на Кліща, який теж обідав, сидячи на підстилці в компанії великої миски пшоняної каші й солідного шматка шинки — його запрошували за стіл, та тільки старий слуга нізащо не міг дозволити собі сісти їсти поряд зі своїм паном.

— Янку, те, що ти почув, неодмінно забудеш — жодна жива душа не має знати, що я відвіз Орисю проти волі її батька. Про це знає лише Матвій. Коли закінчиш обідати, то сходиш до писаря і принесеш мені папір та чорнила. Сьогодні я напишу листи, і завтра ти відвезеш їх до Волховиць.

— Як накажеш, мій пане! Я і слова нікому не скажу. Я ж усе розумію, — сумно відповів Кліщ, бо надзвичайно засмутився швидкій розлуці з таким приємним проведенням часу. Але що поробиш?! Не все ж коту Масниця!

Тимофій написав Орисі про те, що її батько погодився на їхній шлюб, і просив вибачення за таке довге мовчання й за те, що не знає, коли нарешті зможе до неї приїхати. «Як би мені, кохана, хотілося написати тобі про те, що я сам скоро до тебе приїду! — думав Тимофій, запечатуючи листа. — Гаразд, з’їжджу до гетьмана, дізнаюся, що робитимемо далі, а потім, може, і відпрошуся в нього».

— Дивися, Яне! Не проговорися панночці, що я був пораненим! Не засмучуй її цими вістями! — сказав Тимофій, проводжаючи Кліща.

А наступного дня обоє друзів поїхали до Чигирина. Адже там на них чекав Влад. Як він провів увесь цей час, поки хворів?

Влад після свого поранення повільно одужував. За тиждень після від’їзду своїх друзів він почав потрохи вставати, але все ще відчував слабкість. На щастя, рана на плечі не запалилася, інакше Влад неодмінно вирушив би до праотців, бо в такому разі Ліора була би безсилою. Утім, затягувалася рана повільно, а кістка до невдоволення козака теж швидко не зростеться.

Звістка про битву під Корсунем викликала у Влада досаду. Ні, він був шалено радий перемозі, але шкодував про те, що його там не було. Цю новину йому приніс полковник Кричевський, який приїхав до Чигирина здійснити ревізію бранців, захоплених ще під Жовтими Водами і які утримувалися в чигиринському замку. Кричевський відвідав Влада, передав йому щедрі подарунки та побажання якнайшвидшого одужання від самого гетьмана. Молодому козакові лестила така увага: отже, Хмель не забув його й цінує.

Однак справжньою радістю для Влада став приїзд Марка. Кричевський нічого не міг повідомити йому про двох друзів, тому хлопець мучився від невідомості про їхню долю. Дізнавшись, що Тимофій поранений, Влад дуже засмутився, тому що на собі відчув, що значить бути пораненим. Але допомогти своєму другові він нічим не міг. А незабаром Марко поїхав, і Влад сумно тинявся подвір’ям, нудьгував у покоїках, сперечався з Геленою й зовсім не знав, куди себе подіти та чим зайняти.

Одного разу у спекотний полудень Влад у зневірі лежав у відведеній йому опочивальні, коли заплакала маленька Ревека, чия колиска стояла в сусідній крихітній кімнатці, яку Ліорі з