Читати книгу - "Чарівні створіння"

неї років на сім. Разом із нею у блискучій блакитній накидці причалапав Мовчун Редлі — розцяцькований домашній вовк тут ні в кого не викликав подиву. Здавалося, що дівчинка випромінює світло: ясним було її волосся, променистими — очі. Вони сяяли, як небесна блакить погожої сонячної днини.

Вона спершу усміхнулася, але потім насупилась:

— Казали, ти зникла.

Мовчун загарчав.

Ридлі розкрила назустріч дівчинці обійми, але та не зрушила з місця. Тож Ридлі розтулила одну долоню, і в ній з’явився червоний льодяник, другу — і на ній засмикало носиком крихітне сіре мишеня у такій самій блакитній накидці, що була на Мовчуні.

Дешевий карнавальний трюк спрацював: дівчинка обережно ступила вперед, ніби сестра притягувала її через усю кімнату, як місяць — морський приплив. Ридлі робила це без жодних зусиль — я вже встиг і на собі відчути силу її тяжіння. А коли вона говорила, голос її ставав липкий і густий, наче мед.

— Ходи до мене, Раян. То мама тебе на міцність перевіряла, а я нікуди не зникла. Майже. Хіба твоя люба старша сестричка могла тебе залишити?

Засміявшись, Раян побігла до Ридлі. Вона підстрибнула, нібито збираючись кинутися до неї в обійми… В цю мить загавкав пес. На секунду Раян застигла в невагомості, як герой мультику, який, перш ніж шубовснути зі скелі, на секунду зависає над обривом. А тоді вона впала на підлогу, начебто вдарившись об невидиме скло. Світло в будинку спалахнуло — воно, як на сцені, з’являлося в кінці вистави. При світлі на обличчі Ридлі з’явилися дивні гострі тіні.

Освітлення все змінило. Ридлі затулила очі руками й голосно сказала в простір:

— Дядьку Мейконе, а без цього не можна?

Між Ридлі й Раян ускочив Мовчун. Він гарчав і все ближче підходив до старшої сестри, настовбурчивши на загривку шерсть, як справжній вовк. Вочевидь, чари Ридлі не мали на нього впливу.

Ридлі знову взяла мене під руку і засміялася глибоким гортанним сміхом. Мені стало не по собі. Я намагався не втрачати контроль, але горло душила задуха, як від кляпу з мокрих шкарпеток.

Не відпускаючи мене, Ридлі підняла до стелі другу руку і, закинувши голову, сказала:

— Що ж, до біса манери!

Тієї ж миті у будинку, як від короткого замикання, повністю зник струм.

З темряви угорі долинув голос Мейкона:

— Ридлі, люба, оце так сюрприз. Ми тебе не чекали.

Не чекали? Про що це він?

— Я нізащо в світі не проґавила би Збори. І погляньте, я привела вам гостя. Чи, точніше, він привів мене.

Мейкон спустився сходами, не зводячи з Ридлі очей. Я опинився між двох левів, що походжають по колу, готуючись до бою. Виходить, Ридлі обвела мене круг пальця, а я повівся, як хлопчисько, як її менша сестра на той червоний льодяник, що Ридлі смоктала знов.

— Навряд чи це гарна ідея. Я певен, тебе чекають не тут.

— Я ж сказала, — вийняла Ридлі з рота льодяник, гучно прицмокнувши, — я б нізащо в світі це не проґавила. Крім того, ти ж не хочеш, щоб я везла Ітана до самісінького дому? Та й про що взагалі мова?

Я хотів сказати, що ми зараз підемо, але не міг мовити ні слова. Всі стояли у передпокої й дивилися одне на одного. Ридлі зіперлася на перила.

— Може, проведеш Ітана до їдальні? — нарешті порушив тишу Мейкон. — Не сумніваюся, ти пам’ятаєш, де це.

— Але, Мейконе… — похопилася і знову знітилася повненька жінка. Певно, це й була тітка Дел. Вона мала такий вигляд, ніби геть не тямила, що відбувається в хаті.

— Дельфіно, все гаразд.

З обличчя Мейкона я збагнув, що він продумує подальший план дій. Він намагався випередити Ридлі, і я, ще не розуміючи, куди вляпався, чесно кажучи, радів, що Мейкон поряд.

А от до їдальні мені зовсім не хотілося. Була б моя воля — я б залюбки чкурнув звідси, але Ридлі не відпускала моєї руки. Доки я відчував її дотик, я був на автопілоті. Вона повела мене до їдальні — тієї майже королівської зали, де у мене з Мейконом уперше виник конфлікт. Я кинув оком на свою нав’язливу супутницю: певно, сьогодні ситуація буде ще «краща».

У кімнаті урочисто горіли чорні свічки. З люстри звисали низки чорних намистин, а на дверях, що вели до кухні, красувався величезний вінок з чорного пір’я. На столі стояли срібні й перламутрово-білі тарілки, які, цілком імовірно, дійсно були зроблені з перлів.

Двері на кухню відчинилися. З них задки вийшла Ліна, несучи неосяжну тацю з заморськими фруктами — принаймні у Південній Кароліні я таких точно не бачив. На Ліні був зшитий по фігурі й застібнутий на талії чорний плащ. Його поділ сягав підлоги. Вбрання Ліни було ніби з міжчасся, не схоже на жоден одяг у цій місцевості чи навіть у цьому столітті, та коли я опустив очі, то упізнав… старі добрі кеди. Ліна мала вигляд навіть кращий, ніж тоді, коли я вперше побував у неї вдома. Коли це було?.. Три тижні тому?..

Мої думки геть заплуталися, ніби я ось-ось засну. Я глибоко вдихнув, але ніздрі наповнилися лише запахом Ридлі — солодким, ядучим, як пара з киплячого сиропу. Цей запах душив і не давав ковтнути повітря.

— Все майже готово. Залишилося… — Ліна завмерла у прочинених дверях, ніби побачивши привид чи вовкулаку. А можливо, її не так спантеличила присутність Ридлі, як те, що ми були вдвох?

— Здоровенька була, сестричко. Давно не бачилися, — Ридлі зробила кілька кроків уперед, тягнучи мене з собою. — Ти що, й не поцілуєш мене?

Таця гримнула на підлогу.

— Що ти тут робиш? — ледь чутно запитала Ліна.

— Отакої! Ну звісно, приїхала навідати любу сестричку й хлопця свого привела.

— Я не твій хлопець, — ледь вимовив я, ковтаючи слова, й досі марно намагаючись забрати від неї руку. Ридлі дістала цигарку з пачки, прихованої в чоботі, і підпалила її — причому все це вона зробила однією вільною рукою.

— Ридлі, тут не палять, — мовив Мейкон, і сигаретний вогник згас. Ридлі зареготала і пульнула цигарку в тарілку, в якій було щось схоже на товчену картоплю. Хоча хтозна, що там було насправді.

— Дядьку Мейконе, на все у твоєму будинку є правила.

— Вони були встановлені давно, Ридлі. Ні тобі, ні мені їх не змінити.

Деякий час вони не зводили одне з одного очей. Мейкон повів рукою — і стілець сам виїхав з-за столу.

— Може, вже сідатимемо? Ліно, повідом, будь ласка, Кухню, що у нас іще