read-books.club » Любовні романи » Село не люди 📚 - Українською

Читати книгу - "Село не люди"

222
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Село не люди" автора Люко Дашвар. Жанр книги: Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 36 37 38 ... 62
Перейти на сторінку:
дух забило. Що це? А чужий своє:

— Я підрядився тільки копу підпалити, а там іще якесь падло було. Ледь не вбив мене… Ти мені про це не казав, за це не платив. — І так забагато, — Залусківський йому. — Їдь геть, сволото, бо закопаю, ніхто й не знайде.

— А ти мене не лякай! Я не лякливий, — чужий сичить.

— Та добре, добре… — Залусківський лагідно. — Давай вип'ємо. Справу зроблено…

— Так воно краще буде, кугутяро, — процідив чужий. — Наливай…

Катерина голову від землі відірвала… Бачить — сидить на камені чужий чоловік. Перед ним — Залусківський із пляшкою. Налив, чоловікові склянку простягнув.

— Зараз закусь дістану із сумки.

Обійшов чужого. Зі спини став, а той саме склянку до рота підніс.

Залусківський тихо нахилився, біля сумки рукою шурхотить, а сам каменюку намацує. Знайшов, розігнувся та як трісне чужого по маківці! Той звалився й не пискнув. — І ти мене не лякай, — сказав Залусківський. До чужого нахилився.

— Ага, падло! Не хочеш подихати? — і знов каменюкою по голові. Бив, бив — аж утомився. Камінь відкинув.

— Отепер справу зроблено… І потяг чужого за покинуті хати.

Катерина повернулася додому, коли вже й півні відспівали.

П'яний татко плентався по двору, шукав випити.

— А-а-а, ходиш тут, — пробурмотів доньці.

Мамка до Катерини кинулася. Плаче, аж трясеться.

— Доню, де ти була? Я все село оббігала, питати боюся…

А раптом ти чогось дурного наробила? Доню, доню, та що з тобою?! Чого мовчиш, люба?

Катерина очі на неї підвела. Дивна, спокійна.

— Мамо… Ходімо до моєї кімнати. Хочу спитати…

Мамці — та хоч на край світу, аби дитині краще. — Ідемо, рідненька. Ідемо. На ліжко сіли.

— Уже знаєш? — мамка їй, а сама собі думає: «Мабуть, Господь змилувався. Прибрав Романа, аби село їх із Катериною не розірвало. Вберіг дитину страшною ціною. Аби тільки вона тепер мовчала… А я її відходжу. Придумаю щось…»

Катерина головою киває: знаю, мовляв. І мовчить.

Мамка мнеться: і що його робити?

— Ти ж хотіла щось спитати, Катрусю, — нагадує.

Катерина знов головою киває. Мамка руки до грудей приклала і просить Бога подумки: «Боже, дай мені сили витерпіти.

Дай мені сили. Дай…»

— А можна й потім, — мамка обережно.

Донька сіпнулася. Ніби греблю прорвало. І — мамці у вічі:

— Треба Залусківського вбити, мамо, — каже спокійно. — Як це зробити?

— Що ти таке кажеш? — мамці коліна затремтіли. — Доню… Схаменися, люба. Не повернути Романа… І до чого тут Залусківський?

— Він дядька Романа спалив, — Катерина каже. — Я все чисто бачила, мамо. Геть усе чисто! Залусківський чужого чоловіка підмовив копу запалити, а сьогодні вночі того чоловіка вбив, бо той грошей вимагав.

Мамка схопилася, рота доньці руками затуляє:

— Ой, мовчи… Мовчи, доню, бо й нас спалять!

— Та не бійся, мамо, — Катерина їй шепоче. — Нікому не скажу… Мовчати буду, як німа. Усе думатиму, як Залусківського вбити.

— Мовчи, прошу! Мовчи… не кажи такого.

— Чому?

— Гріх! Хіба можна?…

— А йому — можна?

— Господь його покарає. От побачиш, доню. Господь обов'язково його покарає.

Катерина би мамці відповіла, та Роман став перед очі. Усміхається. Вона голову вбік нахилила, пробує роздивитися: чи очі сині? чи волосся чорне, чи посивіле?..

— Ой, як же я тебе люблю, — прошепотіла — та на постіль валиться.

Мамка не зрозуміла: — І я тебе, доню, люблю, — прошепотіла з острахом. Посунулася, щоб Катерині лежати зручно: — Відпочинь, сонечко.

Я скоро… До худоби гляну й повернуся.

Поховати Романа вирішили наступного дня зранку, бо потім Залусківському у справах до міста треба було. Увесь день село готувалося до похорону. Тягли до осиротілої Раїсиноі хати харч, копали яму, плели вінки, труну гарну збили, хреста. Коняці у гриву чорні жалобні стрічки повплітали. Усе як завжди.

Раїса байдуже сиділа біля тіла чоловіка, шепотіла щось собі під ніс, а шанівці на неї косилися й хитали головами:

— Мабуть, і вона скоро за ними відправиться… Ой, скоро.

Надвечір, коли все переробили й по хатах розбіглися, а біля Раїси лишилися тільки дві баби й Федька Тамарчин, Ничипориха постукала в Даринину з Льонькою хату. Мамка вийшла на поріг.

— Чого вам, бабо? Ничипориха оченята змружила:

— Ой, недобре… Ой, недобре…

— Та що? — мамка крок назад зробила.

Ничипориха у хату — шмиг.

Сіла на кухні.

— Дарка, а чого це вас не видно було? Усе село Романа в останню путь готує, а ви…

— Бабо, не рвіть душу! — мамка їй каже. — І без вас тоскно.

Льонька п'яний валяється, чортяка! Оце тепер місяць буде пити, поки біси перед очима не повискакують. Дитина захворіла геть. Відійти не можу.

— Ой, не кажи, не кажи… — Ничипориха їй.

— Таж самі гляньте! — мамка рукою — у бік Катерининої кімнатки. — А я була… Харч Раїсі принесла, посиділа біля Романа трохи. А більше не можу. Кажу ж, донька зовсім занедужала.

— А що з нею? — баба питає і суне до Катерининої кімнати.

Двері відчинила.

— Ой! Ой!

Лежить Катерина попід стіною. І сама, як та стіна. Біла. Мамка бабу від дверей тягне: — Ідіть уже! Прошу…

А тут і татко п'яний до хати.

— Це що тут за старе хабоття крутиться?! — як гаркне. Баба ледь не зомліла.

— Добрий вечір, Льончику!

— Який я тобі Льончик, стара хвойдо! — татко до баби сіпається. — Для тебе я — Леонід Ілліч!

— Е-е-е, теж мені Брежнєв, — бабі хоч і боязко, а язика втримати не може.

— Ану пішла геть, відьмо! — руки до баби тягне.

Ничипориха вискочила, носа почухала:

— Та не привиділося ж мені! Точно Роман із малолєткою злигався був! Он вона яка — лежить і трясеться од сорому, — сама собі. І пішла.

А розказати ж комусь хотілося — аж язик розсвербівся.

Похорон добрий вийшов, хоч і пересварилися шанівці. Баби казали, що не треба з Романового обличчя марлю знімати, бо ж дуже страшно дивитися на те, що від обличчя лишилося. А мужики казали:

— Непорядок. Із ганчіркою на морді… Та що це?! Як вам страшно, то повідвертайтеся. Прийшов Залусківський і постановив:

— Ганчірку зніміть, а труну накрийте. І всі погодилися.

Отець-священик своє пробурмотів, тітки-півчі відспівали, яму закидали. Хрест поставили.

— Е-е-е, ніби й не було чоловіка. Із цвинтаря поверталися — про важливе балакали.

— Федір, ти свиню колоти будеш? — спитав татко, хоч язик заплітався.

— Буду.

— А коли?

— Та за тиждень, мабуть. А чого питаєш?

— Та 'би до тебе прилаштуватися. Ти ж Степана з Килимівки гукнеш колоти?

— Степана. Він один — спеціаліст. І бере недорого.

— Тоді і я за тиждень, — вирішив татко. — Хай за один раз двох свиней заколе.

1 ... 36 37 38 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Село не люди», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Село не люди"